АВТОБУСИ. ТАКСІ. ЗАМОВЛЯЙТЕ ГОТЕЛЬ ЗАЗДАЛЕГІДЬ З БЕЗКОШТОВНОГО ТЕЛЕФОНУ.
Тут і Біґґерз прикульгав.
— Я б остерігався відходити далеко звідсіля, хіба що з крупнокаліберною рушницею в руках. Там вовки. Я їх бачив.
— Я знаю дівчину на ім’я Вілла, — римувала Паммі. — Вона наїлася пігулок, бо в неї голова боліла.
І мала, голосно регочучи, впала на долівку.
Книгар Біґґерз не потребував відповіді. Не зупиняючись, він попрямував у дальній кінець станції. Його тінь виросла, потім покоротшала під висячим флуоресцентним світильником, а далі знову стала довгою.
Під написом, що закликав до автобусів та таксі, спершись на одвірок, стовбичив Філ Палмер, страховий агент на пенсії. Вони з дружиною їхали до Портленда. Планували якийсь час погостювати в родині старшого сина та його дружини, але Палмер шепнув Девідові й Віллі, що Гелен навряд чи коли-небудь знову повернеться на схід. У неї рак, не кажучи вже про хворобу Альцгаймера. Вілла назвала це подвійним зальотом. А коли Девід зауважив, що це звучить дещо жорстоко, Вілла подивилася на нього, почала щось пояснювати, а потім лише струснула головою.
Палмер і зараз звернувся до нього, як завжди.
— Гей, молодець, є тютюнець?
На що Девід відповів так само, як завжди.
— Я не палю, містере Палмер.
І Палмер доказав свою фірмову фразу:
— Я просто перевіряю тебе, хлопчику.
Помітивши, що Девід зробив крок на бетонну платформу, звідки від’їжджали автобуси до Кравхарт Спрингс, Палмер насупив брови.
— Це кепська ідея, мій юний друже.
Щось — це міг бути й великий собака, але навряд — завило з іншого боку залізничної станції, звідти, де полин і шавлія росли ледь не поміж рейками. До першого голосу гармонійно приєднався другий. Тепер вони співали дуетом.
— От, я скажу, як зав’яжу!
І Палмер посміхнувся так, ніби сам вичаклував ці голоси на доказ власних слів.
Девід відвернувся, легкий піджак на ньому стріпнувся під легким вітерцем, і рушив вниз по сходах.
Він квапився, щоб не передумати, і тільки перший крок дався йому нелегко. Далі він думав тільки про Віллу.
— Девіде! — вже без підначок та жартів гукнув йому Палмер. — Не варто цього робити.
— Чому не варто? Вона ж пішла. Крім того, вовки аж ген де. — Він ткнув пальцем собі за плече. — Якщо це й справді вовки.
— Звісно, що вовки. Та ні, вони навряд чи нападуть на тебе — не думаю, щоб вони були дуже голодними о цій порі року Але нема сенсу застрягнути казна-де, казна-як надовго вам удвох, тільки тому, що вона проґавила прожектор локомотива.
— Ви, напевне, не розумієте — вона моя дівчина.
— Я скажу тобі неприємну правду, друже мій: якщо б вона себе дійсно вважала твоєю дівчиною, вона б не зробила того, що зробила. Як ти вважаєш?
Спершу Девід не відповів нічого, бо не знав, що саме він вважає.
Можливо тому, що часто не міг побачити того, що було просто перед його очима. Так говорила Вілла. Зрештою він обернувся і подивився на Філа Палмера, що так і стояв, прихилившись до одвірка.
— Гадаю, самі ви нізащо не покинули б свою наречену, котра заблукала бозна-де. Ось що я думаю.
Палмер зітхнув.
— Сподіваюсь, що котрийсь із тих придорожніх вовцюр усе ж наважиться куснути твою офісну дупу. Це привело б тебе до тями. Гарнюні Стюарт байдуже до всього, окрім неї самої, і всім це зрозуміло, окрім тебе.
— Якщо я натраплю на магазин «Нічна Сова» чи там «7-11», купити вам пачку цигарок?
— А чом би, з біса, й ні? — погодився Палмер. А потім, коли юнак вже ступив на напис СТОЯНКА ТАКСІ ЗАБОРОНЕНА, що був намальований просто на голій, без бордюрів, дорозі, знову погукав: — Девіде!
Девід озирнувся.
— Автобус не приїде сюди аж до ранку, а до міста цілих три милі. Так там написано, просто на задній стіні довідкової кабінки. Туди й назад — це шість. Пішки. Тобі це стане у дві години, це ще не враховуючи часу, який ти можеш витратити на її пошуки.
Девід підняв руку, показуючи, що почув, однак не зупинився. З гір тягнуло голодним вітром, але йому подобалося, як той смикає його за одежу і здуває назад волосся. Спершу він остерігався вовків, позираючи то на одне узбіччя дороги, то на інше, і, не помітивши там жодного вовка, знову повернувся думками до Вілли. Хоча, правду кажучи, вже після другої чи третьої зустрічі з нею він взагалі не думав ні про що інше.
Проґавити потяг вона може, Палмер щодо цього майже напевне мав рацію, проте Девід не вірив, щоб їй було байдуже до всього, окрім неї самої. Насправді вона просто втомилася від очікування разом зі зграєю безрадісних стариганів, які скиглять, бо запізнюються туди чи сюди, на ту чи іншу подію. В містечку, що лежить неподалік звідси, скоріш за все, немає нічого видатного, хоча в її уяві воно могло запропонувати можливість бодай якоїсь розваги, і це переважило ймовірність того, що «Амтрак» надішле по них спеціальний потяг саме в той час, коли її тут не буде.
Але куди саме вона могла піти шукати розваги?
Він був певен, що нічого схожого на те, що могло б називатися нічним клубом, у Кравхарт Спрингс нема, тут навіть пасажирська станція — це лише довга зелена халабуда з намальованими на стіні червоною, білою й синьою фарбами написами: ВАЙОМІНГ та ШТАТ РІВНОПРАВ’Я. Ні нічних клубів, ані дискотек там бути не може, але безперечно є бари, і він подумав, що в одному з них відшукає її. Якщо їй ніде «клубитись», вона потанцює й під музичний автомат у якійсь наливайці.
Запала ніч, і зірки викотилися від сходу до заходу на небо, схоже на поцяцькований лелітками килим. Місяць зійшов ріжком між двома гірськими піками й завис там, відкидаючи хворобливо-тоскне світло на порожню дорогу і простір обабіч неї. Під карнизами станції вітер посвистував, а тут він видавав якесь відкрите дзижчання, що навіть не нагадувало вібрацію. Йому згадалися лічилки стрибунки Паммі Андрісон.
Він собі йшов, дослухаючись, чи не з’явиться позаду звук потяга. Нічого такого не було, натомість, коли вітер раптом ущух, він почув неголосне, але виразне клац-клац-клац. Обернувшись, побачив вовка, що стояв кроків за двадцять позаду нього на побляклій розділювальній смузі дороги №26. Великий, завбільшки з теля, кудлатий, як російська шапка. У зоряному світлі його хутро виглядало чорним, а очі відливали жовтим, кольору темної сечі. Вовк помітив, що Девід дивиться на нього, й зупинився. Його паща розтулилася в усмішці, він почав пихкати, це було схоже на шум невеличкого двигуна.
Лякатися не було часу. Він зробив крок в бік вовка, сплеснув долонями і крикнув:
— Геть звідси! Давай, ну!
Вовк війнув хвостом і втік, на дорозі №26 залишилася тільки купка паруючого лайна. Девід посміхнувся, замість того, щоб голосно зареготати, бо все-таки ліпше не спокушати богів. Він і злякався, й водночас почувався абсолютно спокійним. Подумав, чи не перемінити собі ім’я — був Девід Сендерсон, стане Вольф Лякайло. Саме те, що потрібно інвестбанкіру.
Отож, він дозволив собі трохи посміятись — де ж тут було втриматись — і знову рушив у напрямку Кравхарт Спрингс.
Тепер він йшов, роззираючись не тільки навсібіч, а й оглядаючись через плече, але вовка більше не помітив. Що в нього з’явилося, так це впевненість, що він ось-ось почує гудок спецпотяга, який приїде забрати пасажирів; ту частину їхнього потяга, котра залишилась на рейках, приберуть, і незабаром люди, що чекають там, на станції, знову вирушать в дорогу — Палмери, Лендери, кульгавий Біґґерз, стрибунка Паммі й усі решта.
Ну то й що? «Амтрак» безперечно доставить їхній багаж до Сан-Франциско, на цю компанію можна цілком покластися. Вони з Віллою знайдуть місцеву автобусну станцію. Компанія «Ґрейхаунд» теж мала би вже відкрити для себе штат Вайомінг.
Йому трапилася бляшанка від «Бадвайзеру», і він її трохи покопав носаком. Але, вдаривши раз навскіс, відбив у кущі й, міркуючи, чи варто піти її звідти дістати, раптом почув тиху музику: лінію баса і плач педальної стіл-гітари, звуки якої завжди уявлялися йому струмками п’яних сліз. Навіть у веселих піснях.
Вона там, вона слухає цю музику. Не тому, що це найближчий бар з музикою, а тому, що це правильний бар. Отож рушив у напрямку сталевої гітари, здіймаючи підошвами пилюку, яку відносив геть вітер. Невдовзі вирізнився звук барабанів, а там і червона неонова стрілка під невигадливою позначкою — «26». А чом би й ні? Кінець кінцем, це траса №26. Цілком логічна назва для придорожньої корчми.