Він відкинув кришку з сідалом убік і, обхопивши руками унітазну тумбу, заглянув до баку. Перший подих отруйної атмосфери звідти змусив його з огидою відсахнутися. Він гадав, що вже звик до цього запаху (чи нюх притупився), та ба, не в такому наближенні до його джерела. І знову він зачудувався, коли ж востаннє цей чортів сортир чистили.
Лихо не без добра, згадай і про те, що ним також давно не користувалися.
Можливо, ймовірно, проте Кертіс не вважав, що навіть у такому разі він має якісь вигоди. Там, унизу було достатньо вантажу — лайна, яке плавало в залишках дезінфекційної води. Навіть при такому ощадливому освітленні було видно добре для того, щоб припинились сумніви. І залишалося ж іще питання, як вилазити назад. Напевне, йому вдасться — якщо зуміє залізти всередину, то й звідти вилізти зможе, — але надто барвисто йому уявлявся той, хто вилізе з тієї калюки, — смердюча істота з якогось можливого в майбутньому серіалі.
Постає питання — а чи має він вибір?
Авжеж, так. Можна сидіти тут, переконуючи себе в тому, що кінець кінцем спасіння прибуде. Верхи на конях, як в останній частині якогось класичного вестерна. Хоча, спливла йому думка, радше Мазефакер повернеться сюди, щоб упевнитися, що він усе ще… як він казав? Сидить у затишному будиночку? Словом, щось таке.
Ця думка його переконала. Він подивився в діру, темну діру, звідки йшов огидний запах, темну діру з єдиною щілиною обнадійливого світла в ній. Надія ця була такою ж вутлою, як саме це світло. Поміркував. Спершу права рука, потім голова. Ліву руку тримати притиснутою до тіла, аж поки він не заповзе туди по пояс. А тоді, коли вже можна буде звільнити ліву руку…
От лише що робити, якщо він не зможе її звільнити? Він уявив, що застряг, права рука в баку, ліва притиснута до тулуба, грудьми він закупорив діру, доступ повітря заблокований, собача смерть, вільною рукою він льопається в рідкому лайні і задихається, втупившись очима в яскраву тріщинку, що його підманула.
Він уявив, як хтось знаходить його тіло, застрягле в дірці туалету, гузно стирчить, ноги розпластані, всюди по стінках коричневі відбитки підошов залишились після його передсмертних корчів. Він уявив чийсь голос — імовірно, агента федеральної податкової, Мазефакерового прокляття, — як той каже: «Не доведи, Господи, мабуть, у цього чолов’яги впало туди щось дійсно коштовне».
Кумедна картинка, але Кертісові якось було не до сміху.
Скільки часу він уже стоїть отак, укляк і вдивляється в цей бак? Хтозна — годинник залишився в його кабінеті, на килимку біля комп’ютерної мишки, — але біль у стегнах підказував, що вже довгенько. І світло явно пояскравішало. Сонце вже цілком піднялося над обрієм, і невдовзі його в’язниця знову перетвориться на парну лазню.
— Мушу лізти, — промовив він і витер собі піт зі щік долонями. — Нічого іншого не залишається.
Але не рушив одразу, бо нова думка сяйнула йому в голові.
А що, як там сидить змія?
Що, як Мазефакер передбачив, що його ворог-відьмак намислить скористатися саме цим шляхом і посадив туди змію? Скажімо, мідноголову гадюку, котра згорнулася й спить до часу під товщею людського лайна? Мідноголівка вжалить його в руку, рука розпухатиме, температура підніматиметься, і він помиратиме поволі в муках. Укус коралової змії вбив би його швидше, хоча ще болючіше: пульс пришвидшується, потім серце зупиняється, знову пришвидшується і врешті зупиняється назавжди.
Нема там ніяких змій. Можливо, є жуки-комахи, але жодних тобі змій. Ти ж його бачив, чув. Він не загадував аж так далеко. Він занадто хворий, занадто божевільний.
Можливо, можливо, й нема. Хіба можна влізти в голову божевільному? Це дика гра без правил.
— Двійки і валети, королі, а щаслива сімка побиває всіх, — промовив Кертіс. Мантра Мазефакера. Йому безперечно було зрозуміло, що якщо він не полізе туди, то майже напевне помре тут. І наприкінці укус змії здаватиметься йому милосердям.
— Гайда, — промовив він, знову витираючи щоки. — Гайда.
Аби лиш не застрягнути посеред діри, щоб ні туди ні сюди.
Така смерть була б жахливою.
— Навіть не думай, ніби застрягнеш, — сказав він собі. — Поглянь-но, яка вона широка. Ця річ була створена під сраки пожирачів пончиків, водіїв-дальнобійників.
Від цих слів його взяв сміх. Більш істеричний, ніж веселий. Туалетний отвір не здавався йому аж таким широким, навпаки — вузеньким. Ледь не крихітним. Він розумів, що це нервове сприйняття — чорт, це сприйняття з переляку, це його, нажаханого до смерті, сприйняття, — але розуміння цього не додавало йому відваги.
— Гайда, робити нічого, — промовив він. — Ну дійсно ж, нема іншого виходу.
А там виявиться, що все намарно… а втім, він сумнівався, щоб комусь забаглося обшивати сталлю ще й дно лайнобаку, і це поклало край його ваганням.
— Господи, допоможи, — промовив він. Оце вперше він молився за останні сорок років. — Господи, поможи мені не застрягнути.
Встромив праву руку в отвір, потім голову (спершу набравши повні груди трохи чистішого повітря в кабінці). Притиснув ліву руку до тулуба і посунувся в отвір. Ліве плече зачепилося, але він не встиг ще запанікувати і рвонутись назад — це критичний момент, майнула в глибині його думка, точка неповернення, — як тут же смикнув плечем, мов танцює ватусі. І прослизнув. Ось він уже по пояс у баці. Його стегна — худорляві, але ж наявні — заткнули діру, тепер тут смоляна темрява. І лише смужка світла насмішкувато плаває перед його очима. Як міраж.
— О Господи, хай не буде це міражем.
Бак мав фути чотири глибини, можливо трохи більше. Більший за автомобільний бак, проте не дуже, на жаль, він був розміром десь як кузов пікапу. Напевне важко було визначити, але здавалося, що його повисле волосся торкається поверхні дезінфікованої води, а сама голова усього за кілька дюймів від того гною, що лежить на дні. Його ліва рука все ще залишалася притиснутою до тулуба. Зап’ястя зачепилося об край діри. Застряг. Він застряг головою вниз, у чорноту.
Наростала паніка. Він потягнувся вільною рукою, не думаючи ні про що, просто смикнувся. На мить його пальці попали в дужку світла, що сочилося крізь дно баку, котре тепер дивилося не в землю, а на схід сонця. Ось же світло, світло в нього перед очима. Він хапав його рукою. Перші три пальці виявились затовстими, щоб просунутись крізь вузесеньку щілину, але він спромігся встромити до тріщини мізинчика. Потягнув рваний край — металу чи пластику, неможливо було поки що зрозуміти, — той глибоко врізався йому в шкіру, потім він відчув, що порізав палець. Кертіс не зважав. Він потягнув сильніше.
Його стегна вискочили з отвору, мов корок із пляшки. Зап’ястя звільнилося, та запізно, щоб він встиг виставити перед собою ліву руку і пом’якшити падіння. Він шубовснув головою в лайно.
Задихаючись, молотячи руками, Кертіс виринув на поверхню, в ніс йому попала смердюча рідина. Він кашляв і відпльовувався, розуміючи, що отутечки він уже опинився у вкрай тісному куті. Він вважав тісною туалетну кабінку? Та будка — це прерія на Дикому Заході, австралійська пустеля, галактична туманність Кінська Голова. А його звідти навіщось понесло до тісної утроби, наполовину заповненої гниючим лайном.
Він витер обличчя, потім махнув руками, якісь темні тасьми зірвалися з кінчиків його пальців. Йому різало, пекло очі. Він витер їх спершу однією рукою, потім іншою. Ніс залишався забитим. Він стиснув його мізинцями — відчуваючи, як кровоточить правий, — і висякався, як зміг. Нарешті він зміг дихати, але відразу ж відчув, як сморід лізе йому до горла й аж у шлунок своєю пазурястою лапою. Врятувала відрижка з самісінької глибини нутра.
Зберись із силами. Просто сконцентруйся, або ти пропав.
Він сперся спиною на тверду стінку баку, хапаючи повітря ротом, хоча від того було не легше. Впрост над його головою манячив великий овал перламутрового світла. Діра туалету, крізь яку він здуру щойно сюди заліз. Він знову відригнув. На слух йому цей звук нагадав собаку в спекотний день, котра намагається гавкнути, але їй заважає достойно це зробити надто тугий нашийник.