— Сподіваюсь, що Сан-Лоренцо насправді такий, як вам розповідали, — сказав я.
— Мені вистачить розмови з одним чоловіком, щоб перевірити, правда це чи ні, — відповів Кросбі. — Коли «Папа» Монсано дасть слово честі щодо цього маленького острова, так воно і буде. Так є, і так має бути!
— Мені подобається те, — додала Гейзел, — що вони всі християни та можуть говорити англійською. Це спрощує справу.
— Знаєте, як тут борються зі злочинністю? — спитав мене Кросбі.
— Ні.
— Злочинності тут просто немає. «Папа» Монсано зробив злочини настільки непривабливими, що громадяни навіть подумати про них не можуть, бо їх нудить. Кажуть, що тут можна покласти гаманець посеред вулиці, а через тиждень знайти його цілим на тому ж місці.
— Ось як?
— Нічого дивного! Знаєте, як тут карають за крадіжку?
— Ні…
— Гачок, — сказав Кросбі. — Жодних штрафів, умовного звільнення, ув’язнення на місяць. Тільки гачок. Гачок за крадіжку, за вбивство, за підпал, за зраду, за зґвалтування, за розпусне підглядання. Порушиш закон, будь-який закон, — попадеш на гачок. Це неважко зрозуміти, ось чому Сан-Лоренцо — найбезпечніша країна у світі.
— Що ж це за гачок?
— Звичайна шибениця, ясно? Два стовпи та ще один упоперек. Тільки замість петлі беруть такий собі залізний гак — різновид рибальського гачка, але великий, прив’язують до поперечки. Потім беруть бовдура, який насмілився порушити закон, протикають йому тим гаком живіт з одного боку до другого й ідуть геть. Тому бідолашному злочинцю нічого не залишається, як висіти, от і все!
— Боже милостивий!
— Не сказав би, що мені це до вподоби, але не скажу також, що це погано. Мені іноді здається, що таким чином ми могли б покінчити з підлітковою злочинністю. Гак для демократичної країни — це, мабуть, трохи занадто. Привселюдне повішення пристойніше. Підвісити кілька підлітків, що крадуть автомобілі, на ліхтарях навпроти їхніх домівок з табличкою на шиї: «Мамо, ось твій хлопчик». Зробити це один, два, три рази, а там, дивись, можна буде відправити в архів замикачі запалення, як колись — відкидні сидіння та підніжки в автомобілях.
— Ми бачили цю штуку в підвалі з восковими фігурами в Лондоні, — пригадала Гейзел.
— Яку штуку? — спитав я.
— Гак. Там у підвалі влаштована Кімната жахів. Воскова фігура висіла на гаку. Зовсім як справжня, мене ледь не вивернуло.
— А Гаррі Трумен був зовсім не схожим на справжнього Гаррі Трумена, — додав Кросбі.
— Даруйте, що?
— У кабінеті воскових фігур, — пояснив Кросбі. — Постать Трумена ніяк його не нагадувала.
— Зате більшість інших дуже схожі, — сказала Гейзел.
— А той, що на гаку, то був якийсь відомий персонаж? — спитав я її.
— Не думаю. Просто людина.
— Ніби манекен? — спитав я.
— Ага. Він був прикритий чорною оксамитовою завісою — хто хотів подивитись, мусив її відтягнути. До завіси було причеплено оголошення, що дітям дивитись заборонено.
— Але хлопці не слухались, — сказав Кросбі. — Серед відвідувачів були хлопчаки, усі вони дивились.
— Для хлопців такі оголошення все одно, що валер’янка для котів, — сказала Гейзел.
— Як вони поводились, коли бачили людину на гаку? — спитав я.
— Ну, — сказала Гейзел, — вони реагували, як решта, як дорослі. Поглянуть, нічого не промовлять і йдуть собі дивитись наступний експонат.
— Який же був наступний?
— Залізне крісло, у якому колись живцем засмажили чоловіка, — сказав Кросбі. — Засмажили за те, що він убив свого сина.
— Але, після того як його засмажили, — жваво додала Гейзел, — виявилось, що він сина не вбивав.
44 Співчуття до комуністів
Коли я повернувся до свого місця поряд із дюпрасом Клер та Горліка Мінтонів, у мене вже була, завдяки Кросбі, нова інформація про них.
Подружжя Кросбі не було знайоме з Мінтоном, але вони знали, яка в нього репутація. Їх обурило його призначення на посаду посла. Вони сказали мені, що Мінтона колись вигнали з Державного департаменту за те, що він був недостатньо суворий до комунізму, але поплічники комуністів, а може, навіть хтось страшніший, допомогли йому відновитись на службі.
— Непоганий буфет там, у хвості, — сказав я Мінтону, зайнявши своє сидіння.
— Хммм? — подружжя все ще читало рукопис, що лежав між ними.
— Гарний бар у літаку.
— Дуже добре. Це приємно.
Читання тривало, подружжя очевидно не зацікавилось моїм повідомленням. Аж раптом Мінтон обернувся до мене з кисло-солодкою посмішкою й спитав: