Нарешті вона дійшла до знімка дівчини, з якою Френк мав одружитися. З таким же успіхом вона могла б ударити мене ногою в пах.
На знімку я побачив Мону Еймонс Монсано — жінку, яку я любив.
52 Майже без болю
Розгортаючи свою пластикову гармошку, Анджела не збиралася її згортати, доки не покаже всіх знімків до одного.
«Тут усі ті, кого я люблю», — повідомила вона.
Отже, я дивився на тих, кого вона любила. Заховані під прозорою обкладинкою, мов доісторичні мухи в бурштині, усі вони були членами нашого карасу. Жодного гранфалонця серед них не було.
На багатьох знімках був зображений Гоніккер — батько бомби, батько трьох дітей, батько льоду-дев’ять. Той, кого вважали батьком велетенської дівчини та малесенького хлопця, сам був невеличким на зріст.
Із Анджелиної колекції викопних багатств мені найбільше сподобався портрет Гоніккера в зимовому вбранні: пальто, шарф, калоші ще й вовняна шапка з великим помпоном.
— Старого сфотографували, — пояснила Анджела з хрипотою в горлі, — в Хаянісі за три години до того, як він помер. Фоторепортер якоїсь газети впізнав великого вченого в постаті різдвяного ельфа.
— Ваш батько помер у лікарні?
— Ні, ні! Він помер у нашому котеджі у великому білому плетеному кріслі обличчям до моря. Ньют із Френком пішли погуляти по снігу вздовж берега…
— Сніг лежав повсюди, але було тепло, — сказав Ньют. — Здавалось, ніби ми йдемо по білих квітах. Це було дуже дивно. У сусідніх котеджах нікого не було…
— Тільки в нас було опалення, — вставила Анджела.
— Нікого довкола на багато миль, — пригадував Ньют ніби здивовано, — ми з Френком зустріли великого чорного собаку на березі, лабрадора-ретривера. Ми кидали гілки у воду, а він приносив їх нам.
— А я поїхала до селища купити ще ялинкову гірлянду, — сказала Анджела. — Ми завжди прикрашали ялинку.
— Вашому батькові подобалась різдвяна ялинка?
— Він про це ніколи не говорив, — сказав Ньют.
— Йому подобалось, я знаю, — сказала Анджела. — Просто він не міг висловити своїх почуттів. Бувають такі люди.
— Бувають також інші, — сказав Ньют, знизавши плечима.
— Так чи інакше, — вела далі Анджела, — коли ми всі повернулися додому, то знайшли його в кріслі. — Вона похитала головою. — Не думаю, що він страждав. Здавалось, ніби він просто спить. Він виглядав би інакше, якщо б йому було хоч трохи боляче.
Любляча дочка оминула найцікавіший момент цієї історії. Вона пропустила той факт, що того ж самого вечора вона, Френк та малий Ньют розподілили лід-дев’ять, створений їхнім померлим батьком.
53 Президент «Фабрі-Теку»
Анджела заохочувала мене дивитися далі.
— Ось це я сама, хоча повірити важко.
Вона показала мені дівчину-підлітка шести футів на зріст, одягнену в парадну уніформу оркестру Іліумської середньої школи. У руках у неї був кларнет. Її волосся було підібране під оркестрову шапочку. Вона усміхалась весело й сором’язливо.
А потім Анджела, жінка, якій Бог не дав жодних засобів для приваблення протилежної статі, показала мені портрет свого чоловіка Гаррісона Ч. Коннерса.
Я був приголомшений. Анджелин чоловік був надзвичайно гарний і, судячи з виразу його обличчя, добре це розумів. Такий собі чепурун з лінивим та хижим поглядом донжуана.
— А що… а чим він займається? — спитав я.
— Він президент компанії «Фабрі-Тек».
— Електроніка?
— Навіть якщо б я знала, не могла б вам сказати. Це дуже секретна урядова справа.
— Зброя?
— Щось для війни в усякому разі.
— Де ж ви познайомились?
— Він працював асистентом у лабораторії батька, — сказала Анджела. — Потім поїхав до Індіанаполіса й заснував там «Фабрі-Тек».
— Отже, ваш шлюб був щасливим завершенням довгого роману?
— Ні. Я навіть не знала, чи взагалі він мене помічав. Мені він здавався дуже гарним, але до смерті Батька він не звертав на мене уваги. Якось він приїхав до Іліума. Я сиділа в нашому старому, великому домі й думала, що моє життя скінчилось…
Вона розповіла мені про важкі дні та тижні, що настали після смерті батька.
— Ми з маленьким Ньютом були самотні в тому великому домі. Френк зник, а ми з Ньютом жили тихіше, ніж привиди. Я віддала все своє життя турботам про батька: везти його до роботи і з роботи, закутувати його, коли було холодно, та розкутувати, коли тепло, примушувати його їсти, оплачувати його рахунки. Аж раптом усе це зникло — мені нічого було робити. Близьких друзів у мене ніколи не було, не залишилось поряд ані душі, крім Ньюта.