Він замовк, але я не був певний, що це кінець історії, і спитав:
— Що ж потім?
— Потім одні люди одержали безкоштовні меблі, а другі — бубонну чуму. У батьковій лікарні померло тисяча чотириста хворих за десять днів. Бачили ви коли-небудь, як помирають від бубонної чуми?
— Не мав такого нещастя.
— Лімфатичні вузли в паху та під пахвами розпухають до розміру грейпфрута.
— Розумію.
— Після смерті тіло чорніє. У випадку Сан-Лоренцо на чорній шкірі це не помітно. Коли епідемія була в розпалі, «Дім надії та милосердя в джунглях» виглядав немов Освенцім чи Бухенвальд. Гора тіл була такою великою, що в ній зав’яз бульдозер, який мав зіштовхнути їх у братську могилу. Батько багато днів працював без сну, працював і втрачав життя за життям.
Жахливу розповідь Касла перервав дзвінок телефону.
— Господи, — сказав Касл, — я навіть не знав, що телефон уже підключили.
Я взяв слухавку.
— Алло?
Мене потурбував генерал-майор Франклін Гоніккер. Він ледве дихав і здавався смертельно наляканим.
— Слухайте! Ви мусите приїхати до мене прямо зараз. Нам треба поговорити! Це буде дуже важливо для вас!
— Ви можете пояснити, що сталося?
— Не по телефону, не по телефону. Приїжджайте до мене. Прямо зараз! Прошу!
— Гаразд.
— Я не жартую. Це дуже важливо для вас. Найважливіша річ у вашому житті!
Він поклав слухавку.
— Що там таке? — спитав Касл.
— Не маю уявлення. Френк Гоніккер бажає бачити мене прямо зараз.
— Не поспішайте. Відпочиньте. Френк — ідіот.
— Він сказав, це дуже важливо.
— Звідки йому знати, що важливо, а що ні? Я міг би вирізати кращого чоловічка, ніж він, навіть із банана.
— Ну що ж, тоді закінчуйте оповідати вашу історію.
— На чому я зупинився?
— Бубонна чума. Бульдозер серед трупів.
— Ага… Отже, однієї безсонної ночі я допомагав батькові працювати. Ми могли лише ходити від ліжка до ліжка та шукати, чи є хтось живий. Але знаходили тільки мертвих.
— Батько раптом почав реготати, — вів далі Касл. — Не міг зупинитися. Ми вийшли на двір з ліхтариками. Він усе ще сміявся. Він водив променем ліхтарика по купах мертвих тіл, складених просто неба. Потім поклав руку мені на голову, і знаєте, що сказав цей дивовижний чоловік? — спитав Касл.
— Звідки ж мені знати?
— «Синку, — сказав мені батько, — одного дня все це стане твоїм».
74 Колиска для кішки
Я поїхав до Френка на єдиному в Сан-Лоренцо таксі.
Ми поминули місця огидних злиднів. Ми піднялись по схилу гори Мак-Кейб. Повітря стало прохолоднішим. Здіймався туман.
Френк мешкав у колишньому домі Нестора Еймонса, батька Мони, архітектора «Дому надії та милосердя в джунглях».
Еймонс сам проектував свою оселю.
Дім стояв над водоспадом: тераса, повита туманом, ніби висіла над водою. Це була хитромудра споруда з дуже легких сталевих конструкцій. Отвори між опорами та балками були відкриті, де-не-де їх закривала кладка з місцевого каменю, скляні панелі або полотняні завіси.
Складалось враження, що архітектор не стільки хотів мати притулок, скільки показати, на які примхи він здатен.
Мене зустрів ввічливий слуга. Він сказав, що Френка ще нема. Френк міг з’явитись будь-якої миті. Френк велів влаштувати мене зручно та затишно, а також просити мене повечеряти та залишитись на ніч. Слуга, що назвався Стенлі, був першою огрядною людиною, яку я зустрів на Сан-Лоренцо.
Стенлі провів мене до кімнати. Ми вийшли з внутрішніх приміщень, спустились сходами з необробленого каменю між прямокутників сталевих конструкцій, відкритих або закритих поперемінно. Ліжко в моїй кімнаті складалось із товстого поролонового матраца та кам’яної підставки також із необробленого каменю. Стіни кімнати були полотняні. Стенлі показав мені, як я можу згортати чи розгортати їх на свій смак.
Я спитав Стенлі, чи є вдома хтось іще, і він повідав мені, що є тільки Ньют. Він сказав, що Ньют сидить на терасі й малює картину. А Анджела поїхала знайомитись із «Домом надії та милосердя в джунглях».
Я вийшов на запаморочливу терасу над водоспадом і знайшов малюка Ньюта — він спав у жовтому розкладному кріслі.
Картина, над якою Ньют працював, стояла на мольберті біля алюмінієвих перил. Туманний краєвид неба, моря та долини ніби обрамляв її.
Витвір Ньюта був маленького розміру, чорний і шорсткий. Чорну фарбу нанесено густими мазками й продряпано тонкими лініями. Ці лінії перехрещувались у візерунку, схожому на павутиння, і я подумав, чи це не липучі сіті людського марнославства, вивішені тут сушитись серед темної ночі.