— Можете процитувати мене, — сказав Джуліан. — Людина — мерзенна тварина, людина не може створити чогось вартого створення, людина не знає нічого, що варто знати.
Він схилився і потис пофарбовану руку Ньюта.
— Ви згодні?
Ньют кивнув, хоча мені здалось, що він вважає цю формулу перебільшенням.
— Згоден.
Тоді святий підійшов до Ньютової картини, зняв її з мольберта й осяяв нас світлою усмішкою.
— Сміття! Як і все інше на світі.
З цими словами він жбурнув картину з тераси. Повітряний потік підхопив її, поніс угору, потім вона зупинилась на мить — і зісковзнула до водоспаду.
Малюк Ньют не знайшов, що сказати. Першою заговорила Анджела.
— У тебе все обличчя у фарбі, братику. Піди вмийся!
77 Аспірин та боко-мару
— Скажіть, докторе, — спитав я Джуліана Касла, — як почувається «Папа» Монсано?
— Звідки мені знати?
— Я вважав, що ви його лікуєте.
— Ми не розмовляємо… — посміхнувся Касл. — Точніше, це він зі мною не розмовляє. Коли ми востаннє спілкувалися, десь за три роки, він сказав, що лише американське громадянство рятує мене від гака.
— Що ж такого ви зробили, що він обурився? Приїхали сюди, побудували на власні кошти безплатну лікарню для його народу…
— «Папа» не схвалює того, як ми поводимося з пацієнтами, — сказав Касл, — передусім з умираючими пацієнтами. У «Домі надії та милосердя в джунглях» ми проводжаємо їх в останню путь згідно з боконістськими ритуалами, якщо вони того бажають.
— У чому полягають ці ритуали?
— Вони дуже нескладні. Починаємо з того, що пацієнт повторює слова, які йому кажуть. Хочете спробувати?
— Ні, дякую, я ще не настільки близький до смерті.
Касл зловісно підморгнув мені.
— Ви обережні, це добре. Бо трапляється, що люди від повторення скоріше вмирають. Утім, доки ми не стикнулись п’ятами, думаю, з вами нічого поганого не сталося б.
— До чого тут п’яти?
Джуліан розповів мені про ту роль, яку відіграють ноги в боконістів.
— Тепер я краще розумію те, що бачив сьогодні в готелі! — у свою чергу, я розповів йому про двох малярів на підвіконні.
— Майте на увазі, це працює, — сказав він. — Люди насправді почуваються краще після цього, лагідніше ставляться один до одного та до світу.
— Гмм….
— Боко-мару.
— Що?
— Так зветься гра ногами, — сказав Касл. — Вона дієва. Я щасливий, коли знаходжу щось дієве. Таких речей, що дійсно працюють, не так уже й багато.
— Мабуть, це так.
— Мій шпиталь не міг би працювати, якби не аспірин та боко-мару.
— Мені здається, — сказав я, — що на острові, незважаючи на закони, незважаючи на гу-у-о-у-кх, іще існують боконісти…
Він розсміявся.
— То ви досі не второпали?
— Чого?
— Усі громадяни Сан-Лоренцо — віддані боконісти, незважаючи на гу-у-о-у-кх.
78 Сталеве кільце
— Коли Боконон з Мак-Кейбом установили свою владу над цією жалюгідною країною багато років тому, — сказав Джуліан Касл, — вони вигнали звідси всіх священиків. А потім Боконон винайшов нову релігію — цинічно, жартома.
— Це мені відомо, — сказав я.
— Отже, коли стало ясно, що жодна урядова або економічна реформа не позбавить народ злиднів, ця релігія стала єдиним реальним засобом збереження надії на краще майбутнє. Істина була ворогом народу, бо істина була жахливою, тому Боконон вирішив забезпечити народ найкращими неправдами.
— Як він дійшов до стану вигнанця?
— З власної ініціативи. Боконон попросив Мак-Кейба заборонити його вчення та вигнати його самого, щоб додати релігійному життю громадян більше жвавості, більше гостроти. Він якось написав про це віршик.
Касл процитував ці рядки, які не увійшли до «Книг Боконона»:
— Боконон також запропонував гак як пристойне покарання для боконістів, — сказав Касл. — Він бачив такий гак у камері жахів у музеї мадам Тюссо, — доктор скорчив диявольську гримасу й підморгнув. — Це також додавало гостроти.
— Чи багато народу померло на гаку?
— Спочатку — ніхто. Спочатку це був тільки фарс. Чутки про страти вправно розходились повсюди, але ніхто не знав напевне жодного померлого в такий спосіб. Мак-Кейб добряче розважився, вигадуючи кровожерливі погрози на адресу боконістів, тобто всього народу.