Її глісандо розповідали про рай, про пекло і про все, що лежить між ними.
Така жінка могла породити таку музику лише під впливом шизофренії або якогось демона.
Волосся моє стало сторч, хоч Анджела не качалась по підлозі, пускаючи піну з рота, і не торохтіла вавилонською мовою.
Коли музика скінчилась, я вигукнув до Джуліана Касла, теж приголомшеного:
— Боже мій! Життя! Хто здатен зрозуміти хоча б його єдину мить?
— І не намагайтеся, — сказав він. — Можете прикидатись, що розумієте.
Так от, це дуже корисна порада, я почувався п’яним занудою. Касл пригадав іще один вірш:
— Що це і звідки? — спитав я.
— Звідки ж це може бути, як не з «Книг Боконона»?
— Я б хотів почитати ці книги.
— Це нелегка справа, — сказав Касл. — Книги не надруковані. Вони рукописні. До того ж канонічного тексту не існує, бо Боконон щодня додає щось до нього.
— Релігія! — хмикнув малий Ньют.
— Перепрошую? — сказав Касл.
— Бачите кішку? — спитав Ньют. — А колиску для кішки?
82 За-ма-кі-бо
Генерал-майор Франклін Гоніккер не приїхав і на вечерю.
Він подзвонив, наполягаючи на тому, щоб говорити зі мною і більше ні з ким. Мені він сказав, що сидить біля ліжка «Папи», що «Папа» вмирає в нестерпних муках. Було чутно, що Френк наляканий і почувається самотнім.
— Слухайте, — сказав я, — чому б мені не повернутись до готелю, а потім, коли криза мине, ми могли б зустрітись?..
— Ні, ні, ні! Залишайтесь там! Я хочу, щоб ви були там, де я зможу вас знайти будь-коли!
Генерал-майор так панічно боявся, щоб я не вислизнув з його рук, що я також почав чогось боятись, хоча не міг здогадатися, нащо я потрібен Френку.
— Може, ви поясните, чому вам треба зустрітися зі мною? — спитав я.
— Не по телефону!
— Щось пов’язане з вашим батьком?
— Щось пов’язане з вами.
— Що ж я зробив?
— Ви маєте щось зробити невдовзі.
Поза голосом Френка на тому кінці лінії заквоктала курка. Потім я почув, як відчиняються двері, звідкись лунала мелодія ксилофона. Та сама мелодія — «Коли настане вечір». Потім двері зачинились, і я більше нічого не почув.
— Я був би вам дуже вдячний, якщо б ви хоч трохи натякнули мені, чого від мене хочете, я ж маю подумати і вирішити, — сказав я.
— За-ма-кі-бо.
— Що?
— Це такий боконістський вислів.
— Я не знаю жодних боконістських слів!
— Джуліан Касл там є?
— Так.
— Спитайте в нього, — сказав Френк. — Мені треба йти.
Він поклав слухавку. Тоді я спитав Джуліана Касла, що значить «за-ма-кі-бо».
— Бажаєте повну відповідь чи скорочену?
— Почнемо зі скороченої.
— Доля. Неминучість долі.
83 Доктор Шліхтер Фон Кеніґсвальд наближається до точки рівноваги
— Рак, — сказав Джуліан Касл за обідом, коли я повідав йому, що «Папа» вмирає в муках.
— Рак чого?
— Майже всього. Ви казали, він знепритомнів сьогодні на трибуні?
— Саме так, — сказала Анджела.
— Це наркотики подіяли, — зауважив Касл. — Він дійшов такого стану, коли дія ліків і біль урівноважились. Збільшити дозу наркотиків — значить убити його.
— А я б краще вбив себе, — пробурмотів Ньют. Він сидів на високому складному стільці, який завжди возив із собою, їдучи гостювати. Стілець був зроблений з алюмінієвих трубок та полотна. — Це краще, ніж підкладати словник, атлас і телефонну книгу, — сказав він, розкладаючи стілець.
— Капрал Мак-Кейб так і вчинив, — сказав Касл. — Призначив свого мажордома спадкоємцем, а потім застрелився.
— Теж від раку? — спитав я.
— Чесно кажучи, не знаю. Не думаю, що так. Скоріше, він не витримав тягаря своєї ролі, жорстокість виїла його душу. Але це тільки мої припущення, бо все відбувалось іще до мене.
— До чого ж у нас веселі розмови, — сказала Анджела.
— Думаю, усі присутні згодяться з тим, що ми живемо в дуже веселий період, — сказав Касл.
— Але ж, — сказав я йому, — ви маєте чимало причин бути життєрадісним, зважаючи на те, яким добрим справам ви присвятили себе.
— Колись у мене була яхта, знаєте.
— Я не бачу, який зв’язок…
— Володіти яхтою — це теж чимала причина, щоб радіти більше, ніж решта людей.