— Якщо ви не лікуєте «Папу», тоді хто? — спитав я.
— Один із моїх співробітників, такий собі доктор Шліхтер фон Кеніґсвальд.
— Німець?
— Мабуть, так. Він чотирнадцять років служив у військах СС. Шість із цих років був лікарем у концтаборі Освенцім.
— Тепер спокутує гріхи в «Домі надії та милосердя в джунглях», чи не так?
— Так, — сказав Касл, — і робить великі успіхи, рятує людей наліво і направо.
— Це йому зарахується.
— Так. Якщо він і надалі буде просуватись уперед у такому темпі, працюючи вдень і вночі, кількість людей, яких він врятував, зрівняється з кількістю тих, кого він убив, десь так у році 3010-му.
Так з’явився на сцені ще один член мого карасу — доктор Шліхтер фон Кеніґсвальд.
84 Без світла
Через три години після вечері Френк усе ще не прибув додому. Джуліан Касл попрощався й пішов до себе, до «Дому надії та милосердя в джунглях».
Анджела, Ньют і я сиділи на терасі. Вогні Болівара гарно світилися внизу під нами. Над дахом адміністративної будівлі аеропорту Монсано здіймався великий сяючий хрест. Його повільно обертав механізм, і він поширював електрифіковану благодать на всі сторони світу.
На острові виднілись ще інші джерела освітлення, на північ від нас. Гори заважали нам прямо дивитися на них, але ми могли бачити відсвіти на небі. Я попрохав Стенлі, мажордома Френка Гоніккера, назвати мені ці джерела. Він називав їх, ведучи пальцем проти годинникової стрілки:
— «Дім надії та милосердя в джунглях», палац «Папи» та форт Ісус.
— Форт Ісус?
— Це тренувальний табір для наших солдатів.
— І він носить ім’я Ісуса Христа?
— Саме так. А чому б ні?
На півночі з’явився новий конус світла, він швидко наближався. Перш ніж я збагнув, що б це могло бути, світло досягло гребеня гори, і стало ясно, що це автомобільні фари. Автомобілі прямували до нас. Це була колона військових машин.
Колона складалась із п’яти армійських вантажівок американського виробництва з кулеметними гніздами на даху кабін. Кулемети були в наявності, кулеметники також.
Колона зупинилась на в’їзді до Френкового двору. З машин повискакували солдати. Не гаючи часу, вони стали до роботи: почали копати на газоні траншеї й окопи для кулеметів. Ми зі Стенлі вийшли розпитати офіцера, що вони роблять.
— Маємо наказ захистити нового президента Сан-Лоренцо, — сказав офіцер на острівному діалекті.
— Але його тут немає, — повідомив я йому.
— Про це я нічого не знаю, — сказав він. — Мені наказано приїхати сюди й копати. Це все.
Я сповістив Анджелу та Ньюта про те, що діється.
— Ви вважаєте, загроза справді є? — спитала Анджела.
— Я лише сторонній спостерігач, — сказав я.
У ту ж мить щось сталося з електрикою. Світло на всьому Сан-Лоренцо погасло.
85 Повний набір фоми
Слуги Френка принесли гасові лампи, запевнивши нас, що проблеми з електрикою на Сан-Лоренцо — звичайна річ, хвилюватись нема чого. Але мені важко було не хвилюватися: слова Френка про мою за-ма-кі-бо дуже мене розтривожили. Він дав мені відчути, що моя власна воля значить не більше, ніж воля поросяти, якого привезли до чиказьких боєнь.
Я знову згадав про кам’яного ангела в Іліумі. І сидів, прислухаючись до звуків солдатської праці: брязкіт, шурхіт, бурмотіння.
Я не міг зосередитись на розмові з Анджелою та Ньютом, хоча вони казали дуже цікаві речі. Вони розповіли мені, що їхній батько мав брата-близнюка, якого вони ніколи не бачили. Його звали Рудольф. Коли вони востаннє чули про дядька, він був майстром музичних шкатулок у Цюриху, у Швейцарії.
— Батько ніколи про нього не згадував, — сказала Анджела.
— Батько майже ніколи не згадував про будь-кого, — зауважив Ньют.
У старого була також сестра, розповіли вони, Селія. Вона мала розплідник ризеншнауцерів на острові Шелтер, штат Нью-Йорк.
— Вона завжди надсилає нам листівку на Різдво, — сказала Анджела.
— Із зображенням ризеншнауцерів, — додав малюк Ньют.
— Я часом дивуюсь, як по-різному складається життя людей з однієї родини, — зауважила Анджела.
— Дуже точно, дуже доречно сказано, — погодився я. Потім перепросив, що покину таке блискуче товариство, і спитав у Стенлі, чи не знайдуться в цьому домі «Книги Боконона».
Спочатку Стенлі прикинувся, ніби не розуміє, що я маю на увазі. Потім пробурчав, що «Книги Боконона» погані, потім заявив, що тих, хто їх читає, треба відправити на гак. Аж нарешті він приніс мені книгу зі спальні Френка, вона там лежала на тумбочці біля ліжка.