Це був важкенький рукописний том розміром з академічний словник. Я дотяг його до моєї кімнати, до кам’яного ліжка з поролоновим матрацом.
Покажчика в книзі не було, тому знайти тієї ночі пояснення про за-ма-кі-бо мені не вдалося.
Те, що я знайшов, було цікавим, хоча мені не допомогло. Наприклад, я ознайомився з боконістською космогонією: Сонце (Борасізі) тримало у своїх обіймах Місячну діву (Пабу), сподіваючись, що Пабу народить йому вогняну дитину.
Але бідна Пабу народжувала лише таких дітей, які були холодними, не горіли. Борасізі з відразою викидав їх геть. Так виникли планети, що кружляють довкола свого жорстокого батька на безпечній відстані.
Потім бідолашну Пабу теж було вигнано, і вона оселилась біля своєї найулюбленішої доньки, тобто Землі. Пабу любила Землю більше за інших, бо на Землі жили люди — ці люди дивились на неї, закохувалися в неї та співчували їй.
Як же сам Боконон оцінював свою космогонію?
«Фома! Неправда! — писав він. — Повний набір фом!»
86 Два маленьких термоси
Важко повірити, що я зміг заснути, але так було, бо інакше, як я міг прокинутись від гуркоту та сліпучого світла?
Я скотився з ліжка після першого грому й помчав до середини дому з безглуздим завзяттям пожежника-добровольця.
Я ледь не збив з ніг Ньюта з Анджелою, які посхоплювалися зі своїх ліжок у такому ж стані. Ми всі застигли на місці, мов налякані вівці, намагаючись щось розібрати в тому кошмарному гуркоті, аж поки не стало ясно, що ми чуємо звуки радіо, посудомийної машини, насоса — усі ці прилади знову почали працювати, бо з’явився електричний струм.
Ми троє нарешті прокинулись по-справжньому та зрозуміли, що попали в комічну ситуацію: ми зреагували, як зазвичай реагують люди на смертельну небезпеку, але небезпеки не було! Отже, щоб довести свою владу над ілюзорною долею, я вимкнув радіо.
Ми всі засміялись.
А потім, намагаючись врятувати свою гідність, ми поспішили продемонструвати одне одному глибоке розуміння людської натури та почуття гумору.
Першим це встиг зробити Ньют: він помітив, що я тримаю в руках паспорт, гаманець та наручний годинник. Я сам не помітив, які речі вхопив під загрозою смерті, навіть не відчув, що тримаю їх.
Я відбив цей напад, весело запитавши в Анджели та Ньюта, чому вони обоє прихопили маленькі термоси, однакові червоно-сірі термоси, що можуть умістити не більше трьох чашок кави.
Тільки тоді вони усвідомили, що тримають термоси в руках. Їх цей факт дуже вразив.
Нова порція гуркоту позбавила їх потреби вигадувати якесь пояснення. Я мусив вийти й вияснити, що це за явище. Відчуваючи прилив сміливості, такий же нерозумний, як попередній напад паніки, я вийшов надвір, де побачив Френка Гоніккера, який порався біля генератора, змонтованого на вантажівці.
Цей генератор і був новим джерелом струму. Двигун, який приводив його в дію, пускав іскри та димів. Френк намагався налагодити двигун.
Поряд з ним стояла божественна Мона. Вона спостерігала за роботою Френка, як завжди, дуже серйозно.
— Ага, це ви! — вигукнув він, побачивши мене. — Маю для вас новину!
Він пішов у дім, ми — за ним.
Анджела та Ньют усе ще знаходились у вітальні, але вони якось встигли позбавитись своїх незвичайних термосів, кудись їх заховати.
У тих термосах, безперечно, зберігалася спадщина Фелікса Гоніккера, часточки вампітера мого карасу, — уламки льоду-дев’ять.
Френк звернувся до мене:
— Ви вже зовсім прокинулись?
— Ніби й не лягав спати.
— Сподіваюсь, що ви справді здатні ясно мислити, бо я маю прямо зараз поговорити з вами.
— Починайте!
— Давайте відійдемо, — Френк попросив Мону почувати себе як удома. — Ми вас покличемо, коли буде треба.
Я поглянув на Мону, розтанув і подумав, що ніхто на світі не був мені так потрібен, як вона.
87 Свій хлопець
Франклін Гоніккер, вузьколиций підліток, гугнявив, мов губна гармошка, його інтонаціям бракувало переконливості. Коли я служив в армії, про людей, що так розмовляли, там казали: «У нього кишки паперові». Генерал Гоніккер належав саме до цього типу. Бідолашний Френк майже не мав досвіду спілкування, бо в дитинстві, удаючи з себе секретного агента Ікс-9, уникав будь-яких контактів.
Зараз, намагаючись бути сердечним і переконливим, він казав зайві речі, раз у раз повторюючи заяложені кліше на зразок «ви людина нашого кола!» чи «хочу говорити з вами відверто, як чоловік з чоловіком!»