А ще він привів мене до свого «лігва», як він висловився, щоб ми могли… «назвати лопату лопатою», і «хай листя падає як хоче».
Отже, ми спустилися сходами, прорізаними в скелі, до природної печери, що знаходилась нижче водоспаду, позаду від нього. Там стояли два креслярські столи, три голих скандинавських крісла з безбарвною оббивкою та шафа, забита книгами з архітектури німецькою, французькою, фінською, італійською й англійською мовами.
Усе це освітлювали електричні лампи, але світло пульсувало в нерівному ритмі роботи генератора.
А найбільше в цій печері мене вразив розпис стін, розпис, виконаний з дитячою сміливістю, рудою, бурою глиною та деревним вугіллям, кольорами доісторичного митця. Мені не треба було питати Френка, чи давно зроблено цей печерний розпис. Я сам зміг його датувати за тематикою: на стінах не було зображень мамонтів, шаблезубих тигрів або вульгарних печерних ведмедів.
Стіни були вкриті незліченною кількістю портретів Мони Еймонс Монсано в дитячому віці.
— Тут… так це тут працював батько Мони? — спитав я.
— Авжеж. Це він той самий фін, що спроектував «Дім надії та милосердя в джунглях».
— Я знаю.
— Але ми зараз не про це маємо поговорити.
— Це якось пов’язано з вашим батьком?
— Це пов’язано з вами, — Френк поклав руку мені на плече та зазирнув у вічі. Він сподівався створити дружню атмосферу, але добився зворотного ефекту: голова Френка здавалась мені чудернацькою маленькою совою, що сидить на високій білій жердині, засліплена світлом.
— Може, вам варто нарешті пояснити, у чому справа?
— Немає жодного сенсу ходити колами, — сказав він. — Повірте, я вмію оцінювати характери людей, і ви свій хлопець!
— Дякую.
— Думаю, що ми з вами легко порозуміємось.
— Жодних сумнівів щодо цього.
— Між нами існує взаємний інтерес, він забезпечить міцне зчеплення.
Він зчепив пальці обох рук, демонструючи принцип зчеплення. Одна рука, вочевидь, представляла його, а друга — мене. Я зітхнув з полегшенням, коли він зняв руку з мого плеча.
— Ми потрібні один одному, — він погойдав зчепленими долонями, щоб показати, як працюють шестерні передачі.
Я зробив доброзичливе обличчя, але промовчав.
— Ви розумієте, до чого я веду? — спитав Френк нарешті.
— Ми з вами маємо щось зробити разом?
— Саме так! — Френк поплескав долонями. — Ви маєте досвід життя в суспільстві, звикли з’являтись на публіці, а я технік, я працюю за сценою, моє діло — наглядати за механізмами.
— Звідки вам знати, що я за один? Ми ж тільки-но зустрілись!
— Я бачу, як ви одягнені, як розмовляєте. — Він знову поклав руку мені на плече. — Ви ж свій хлопець!
— Ви це вже казали.
Френк відчайдушно очікував, щоб я сам додумався, на що він натякає, та прийшов би від цього в захват, але я все ще не збагнув, про що йдеться.
— Чи правильно я розумію, що ви… ви пропонуєте мені якусь посаду на Сан-Лоренцо?
Він зрадів і заплескав у долоні.
— Саме так! Ви не проти одержувати сто тисяч доларів на рік?
— Боже милостивий! — вигукнув я. — А що я мушу робити за ці гроші?
— Майже нічого. Але ви будете щовечора пити із золотих келихів, їсти на золотих тарілках і одержите цілий палац у своє розпорядження.
— Та що ж це за робота?
— Президент Республіки Сан-Лоренцо.
88 Чому Френк не міг стати президентом
— Мені? Стати президентом? — зойкнув я.
— А кому ж іще?
— Дурниці!
— Не кажіть, не поміркувавши, — Френк дивився на мене з тривогою.
— Ні!
— Ви ще не поміркували як слід.
— Досить, щоб відмовитись. Це маячня!
Френк знову зчепив пальці.
— Ми будемо працювати разом. Удвох. Я буду вас постійно підтримувати.
— Дуже добре. Отже, якщо мене шльопнуть на передньому плані, то й вас зачепить чи ні?
— Шльопнуть?
— Підстрелять! Уб’ють!
Френк був спантеличений:
— Задля чого комусь убивати вас?
— Щоб стати президентом.
Френк похитав головою.
— На Сан-Лоренцо ніхто не бажає бути президентом, — запевнив він мене. — Їхня релігія проти цього.
— Проти вашої релігії також? Я вважав, що наступним президентом маєте стати ви.
— Я… — почав казати він, але затнувся. Виглядав він тепер зовсім нещасним.
— Ви — що? — спитав я.
Френк поглянув на водяну завісу, що прикривала печеру ззовні.
— Зрілість, наскільки я розумію, — сказав він невпевнено, — це усвідомлення своєї обмеженості.