Він відімкнув застібки футляра.
— Бачите, що я привіз? — спитав він.
Мінтон відкрив футляр і показав на червоній підкладці золочений вінок. Він був сплетений з дроту та штучного лаврового віття й покритий автомобільним лаком.
Вінок був обвитий шовковою стрічкою кремового кольору з надрукованим написом «PRO PATRIA».
Мінтон тепер читав нам вірш Едгара Лі Мастерса з його «Антології Спун Рівер», вірш, що був незрозумілим не лише сан-лоренційцям, а й більшості присутніх, зокрема Г. Лов Кросбі з його Гейзел, а також, із тих же причин, Анджелі та Френку.
— Що ж вони справді значать? — повторив посол Горлік Мінтон. — Це означає «За Вітчизну». За будь-яку країну, — прошепотів він. — Цей вінок я приношу як дарунок від народу однієї країни народові другої. Яка країна — не важливо. Думайте про народ… Та про дітей, убитих на війні… Та про всі країни. Думайте про мир. Думайте про братерську любов. І про добробут. Думайте про те, яким раєм міг би стати цей світ, коли б люди стали добрими та мудрими. Хоча люди зараз дурні та злі, день все одно прекрасний, — сказав посол Горлік Мінтон. — Я від себе та від миролюбного народу Сполучених Штатів Америки співчуваю сі-там мучо-нико-ов са замоо-крац-ую за те, що вони померли в такий гарний день.
І він скинув вінок через парапет униз.
У повітрі почувся гуркіт. Шість літаків Повітряних сил Сан-Лоренцо наближались, мчали понад моїм теплим морем. Вони збиралися стріляти по карикатурах тих, кого Г. Лов Кросбі назвав «майже всіма ворогами свободи».
115 Так сталося
Ми підійшли до парапету, щоб подивитися шоу. Літаки здавались маленькими, мов зернятка чорного перцю. Ми могли помітити їх на відстані тільки тому, що за одним з них тягнувся хвіст диму.
Ми думали, що дим — це частина шоу. Я стояв поряд із Г. Лов Кросбі, котрий — так уже сталося — поїдав альбатросові сандвічі й запивав їх місцевим ромом. Від нього тхнуло клеєм для моделей, а губи були масні від альбатросового жиру. Мене знов почало нудити.
Я відійшов до протилежного боку парапету та став там, хапаючи ротом повітря. Від решти публіки мене відокремили шістдесят футів старої кам’яної бруківки.
Я зрозумів, що літаки знижуються й пролетять нижче підніжжя мого замку і я не зможу побачити вистави. Але цікавість з нудотою несумісна. Літаки вже ревіли зовсім поряд, і я тільки голову повернув у той бік. У ту мить, коли загриміли їхні кулемети, той літак, що був з хвостом диму, раптом перевернувся догори черевом і загорівся.
Він знов зник з мого поля зору й відразу ж урізався в скелю під замком. Його пальне та бомби вибухнули. Інші літаки з ревом відлетіли, їх стало чутно не гучніше за комарине дзижчання.
Тоді пролунав гуркіт гірського обвалу: одна з великих башт «Папиного» замку, підірвана вибухом, повалилась у море.
Люди, які стояли біля парапету, здивовано витріщились на пустий цоколь там, де щойно височіла башта. Потім я почув нові обвали, тихіші та гучніші, вони якось узгоджувались між собою, ніби співали хором.
Спів наростав дуже швидко, до нього приєднувались нові голоси. То були голоси балок замку, що скаржились на свій тягар, який уже ставав нестерпним.
Аж тут тріщина блискавкою розсікла бруківку в десяти футах від моїх зведених судомою ніг.
Тріщина розділила мене та моїх гостей. Замок стогнав і голосно ридав.
Люди усвідомили, що їм загрожує. Разом з тоннами кам’яної кладки вони мали впасти вниз у прірву. Хоча тріщина була лише фут завширшки, люди почали героїчно перескакувати через неї довгими стрибками.
Тільки моя незворушна Мона просто переступила через тріщину.
Тріщина зі скреготом зімкнулась, потім знов розійшлась уже ширше. За нею, на смертельному боці, ще залишались Г. Лов Кросбі з Гейзел та посол Горлік Мінтон зі своєю Клер.