Я склав мелодію до цих слів і тихенько насвистував її, коли крутив колеса велосипеда, що обертали вентилятор, який постачав нам повітря, добре старе повітря.
— Людина вдихає кисень, а видихає двоокис вуглецю, — повідомив я Моні.
— Як це?
— Наука.
— Ага…
— Це одна з таємниць життя, яку людству довго не вдавалось розкрити: одні живі істоти вдихають те, що інші видихають.
— Я цього не знала.
— Тепер знаєш.
— Спасибі тобі.
— Нема за що.
Накрутивши на велосипеді вдосталь чистого та свіжого повітря, я зліз із сідла й піднявся по залізних скобах перевірити погоду зовні. Я перевіряв її кілька разів на день. Того дня (це був четвертий), дивлячись у щілину напівпіднятого люка, я помітив, що погода дещо стабілізувалась.
Та стабільність була буйно-динамічною, бо смерчів не стало менше — їх і досі не поменшало. Але їхні пащі вже не гризли й не ковтали нічого на землі. У всіх напрямках змії з пристойною стриманістю піднялись десь на півмилі вгору. І ця відстань майже не змінювалася з часом: здавалося, що Сан-Лоренцо захищає скляний купол, непроникний для смерчів.
Ми почекали ще три дні, доки не впевнились, що смерчі справді вгамувались. А тоді ми наповнили фляжки водою з нашого бака та піднялись на поверхню.
Там було жарко, сухо та панувала мертвотна тиша.
Колись я чув таке припущення, що в зоні помірного клімату треба ввести шість пір року замість чотирьох: літо, осінь, замикання, зима, розмикання та весна. Я згадав цю ідею, коли виліз із люка, роздивився навколо, прислухався й понюхав повітря.
Запахів не було. Ніщо не рухалось. Коли рухався я, під моїми ногами сухо тріщав блакитно-білий лід. І кожний тріск викликав голосне відлуння. Пора замикання дійшла кінця. Земля була замкнена щільно.
Настала зима — віднині й навік.
Я допоміг Моні вилізти з люка. Попередив, що не можна торкатись руками блакитно-білого льоду, не можна також торкатись руками свого рота.
— Смерть іще ніколи не бувала настільки доступною, — пояснив я моїй богині. — Досить доторкнутись до землі, а потім до губів, і все скінчено.
Вона похитала головою й зітхнула.
— Дуже погана мати.
— Що?
— Мати Земля — вона стала дуже поганою матір’ю.
— Агов! Аго-о-ов! — вигукнув я серед руїн палацу. Жахливі вітри проломили цілі ущелини крізь цю велетенську купу каміння. Ми з Моною майже мимоволі пішли шукати когось живого. Мимоволі — тому що не відчували присутності життя. Навіть хоча б якогось спритного гостроносого щура.
Арка воріт палацу була єдиною рукотворною річчю, що лишилась цілою. Ми з Моною підійшли до неї. Написане на ній білою фарбою було боконістським каліпсо. Букви були охайні. Воно було новим. Це був доказ того, що хтось іще вцілів серед смертоносних вітрів.
Каліпсо було таке:
120 До всіх, кого це стосується
Я згадав рекламне оголошення серії дитячих книг під назвою «Книги знання». На картинці хлопчик і дівчинка довірливо дивились на свого батька, і хлопчик питав: «Татку, а чому небо блакитне?» Відповідь, очевидно, треба було шукати в «Книгах знання».
Якщо б мій татко був поряд зі мною, коли ми з Моною йшли дорогою від палацу, я міг би багато запитань поставити, тримаючись за його руку. «Татку, чому всі дерева поламані? Татку, чому всі птахи мертві? Татку, чому небо таке похмуре, що це за змії? Татку, а чому море таке тверде та тихе?»
Мені спало на думку, що я зараз здатен краще відповісти на всі ці запитання, ніж будь-хто на світі… якщо на світі ще взагалі хтось є. Утім, якщо б хтось усе ж таки поцікавився, я міг би пояснити, що пішло не за планом, де та як.
Але який у цьому сенс?
Мне дивувало, де поділись мертві люди. Ми з Моною пройшли вже більше милі від нашого сховища, не зустрівши жодного мертвого тіла.
Куди поділись живі люди, мені було не так важливо, мабуть, тому що я передчував спочатку неминучу зустріч з багатьма мертвими. Навкруги ніде не видно було диму від багаття, проте помітити такий дим на обрії, затьмареному зміями, було неможливо.