Тільки одне явище привернуло мій погляд: дивний блідо-ліловий ореол навколо кам’яного пальця на вершині гори Мак-Кейб. Він ніби притягував мене, і на мить я уявив собі суто кінематографічну сцену: ми з Моною підіймаємося на той пік. От же дурниця! Який у цьому міг бути сенс?
Ми наблизились до підніжжя гори Мак-Кейб і заглибились у пагорби, що її оточували. Тут Мона відійшла від мене ніби ненавмисне, зійшла з дороги та пішла вгору по схилу одного пагорба. Я пішов слідом.
На гребені пагорба я наздогнав Мону. Вона дивилась мов зачарована собі під ноги, де простяглась широка улоговина, кругла, наче миска. Дівчина не плакала.
Хоча плакати саме зараз було б доречно.
Це природне заглиблення заповнили тисячі мертвих людей. Губи кожного покійника вкривала блакитно-біла плівка льоду-дев’ять.
Тіла не лежали врозкид, не повалились одне на одного — було ясно, що люди самі прийшли сюди після того, як жахливі вітри вщухли. І кожний мрець держав палець у роті або поряд із ротом. Я зрозумів, що всі вони зібралися в цьому моторошному місці саме для того, щоб отруїтись льодом-дев’ять.
Там були чоловіки, жінки, діти, багато з них сиділи в позі боко-мару. І всі дивились на середину улоговини, ніби глядачі в амфітеатрі.
Ми з Моною прослідкували, куди спрямовані тисячі мертвих очей, і придивились до круглої галявинки, де міг би розміститись один оратор.
Ми обережно наблизились до галявинки, не торкаючись страшних статуй. Посеред галявинки ми побачили великий камінь. Під каменем лежала нашкрябана олівцем записка:
«До всіх, кого це обходить: усі ці люди навколо вас — майже всі, хто вижив на Сан-Лоренцо після того, як море замерзло та здійнялися смерчі. Ці люди схопили сумнівного святого на ім’я Боконон. Вони привели його сюди, поставили посеред юрби та вимагали повідати, що точно затіяв Бог Усемогутній і що їм тепер слід робити. Цей блазень сказав їм, що Бог, безперечно, намагається їх убити, можливо, тому що вони йому набридли, отже, треба поводитись добре й зробити Богові приємне — померти. Що вони, як ви бачите, і зробили».
Під запискою стояв підпис Боконона.
121 Відповідь запізнилась
— Чортів цинік! — видихнув я, відірвавшись від читання й охопивши поглядом поле смерті серед гір. — А сам він десь тут?
— Я його не бачу, — м’яко сказала Мона. Вона не виказувала ані туги, ані гніву. Навпаки, здавалось, що вона ледь не сміється. — Він завжди казав, що не виконує власних порад, бо знає, чого вони варті.
— А краще б йому бути тут! — сказав я гірко. — Це ж якою сволотою треба бути, щоб порадити стільком людям убити себе!
От тепер Мона розсміялась. Я ще ніколи не чув її сміху, несподівано глибокого, хрипкуватого. Мені стало моторошно.
— Тобі це здається смішним?
Мона ліниво розвела руками.
— Це дуже просто, оце й усе. Такий простий вихід майже для всіх.
І вона пішла вгору серед скам’янілих тисяч сміючись. На середині схилу обернулась до мене й крикнула:
— А ти хотів би, щоб хтось із цих людей повернувся до життя, якщо б ти мав спосіб? Відповідай швидко!
— Щось ти не поспішаєш відповідати, — весело вигукнула вона через півхвилини. Усе ще тихо сміючись, торкнулася пальцем землі, випросталась, доторкнулась пальцем до своїх губів — і померла.
Чи я плакав? Мені сказали — так, плакав. Г. Лов Кросбі, Гейзел і малюк Ньютон Гоніккер знайшли мене, коли я спотикаючись вийшов на дорогу. Вони їхали в єдиному таксі Болівара, не пошкодженому ураганом. Вони кажуть, ніби я плакав. Гейзел теж плакала від радості, що я знайшовся живий.
Вони насилу затягли мене до машини.
Гейзел обняла мене за плечі.
— Матуся з тобою, синку. Тепер усе буде гаразд.
Я жадав забуття. Заплющив очі. І з глибоким, ідіотичним полегшенням притулився до цієї товстої, рихлої, простакуватої дурепи.
122 Швейцарські Робінзони
Мене привезли до оселі Франкліна Гоніккера над водоспадом — до того, що від неї залишилось. Залишилась печера, водоспад перетворився на прозорий, блакитно-білий купол льоду-дев’ять, отже, компанія тепер мешкала ніби в ескімоськім іглу.
Компанія складалась із Френка, малого Ньюта та подружжя Кросбі. Вони вижили, сховавшись у темниці під палацом, де було тісно й не так приємно, як у нашому мішку. Вони вибрались назовні, щойно вщухли вітри, а ми з Моною просиділи під землею на три дні більше.
Далі сталося диво: вони знайшли боліварське таксі — машина ніби чекала на них під аркою воріт.