— Ось ваше ліжко, даремно ви встали.
І він ліг на біле смертне ложе, від якого віяло ледь відчутними чистими пахощами рокованого йому скону, близького скону, що пах лікарнею; ледь він торкнувся цього ложа, як воно поглинуло його, огорнуло запахом лікарні і холодною крохмальною білизною.
— Марс, Марс, — шепотів велетень у нічній тиші. — Моя краща, найкраща книга, вона ще буде написана, буде надрукована, колись, через три століття…
Його дихання урвалося. Томас Вулф помер.
Минають роки, на могилі Томаса Вулфа знову й знов з’являються квіти. Здавалося б, нічого дивного, адже стільки людей приходять йому поклонитись. Але ці квіти з’являються щоночі. Ніби падають з неба. Величезні, кольору осіннього місяця, вони пломеніють, іскряться прохолодними видовженими пелюстками, вони ніби біле й голубе полум’я. А ледь повіє передранковий вітерець, вони обсипаються срібним дощем, білі іскри бризкають і тануть у повітрі. Минуло вже багато літ відтоді, як помер Том Вулф, а квіти з’являються знову й знов…
Ф. Карсак
ГОРИ ДОЛІ
У контрольній вежі астропорту Джонвіль спалахнула червона лампочка й задзеленчав дзвінок. До Офіру II наближався зореліт. Бент Андерсон відклав книжку, яку ліниво гортав, — квапитися не було куди, — й крутнувся разом з кріслом до пульту управління.
— Увага, хлопці, по місцях!
Джон Кларк підвів голову від шахівниці й відповів, тримаючи пальцями туру:
— Постривай, ще с час. Дай нам скінчити.
Але Чунг уже встав і зайняв своє місце праворуч від Андерсона.
— Скінчимо потім, — мовив він. — До того ж тобі однаково мат через три ходи!
Кларк кинув на маленького корейця нищівний погляд, знизав плечима й теж сів на своє місце біля пульту. Екран засвітився, на ньому з’явилось обличчя капітана зорельота.
— Викликає “Денеб”, змішаний вантажовоз “Денеб” компанії Міжпланетних перевезень. Прошу дозволу на посадку. Мені треба висадити двох пасажирів. Точніше — одного з половиною.
— Що це означає?
— Побачите самі. Який квадрат ви мені даєте?
— Будь-який на ваш вибір. Астропорт вільний. А втім, який у вас тоннаж?
— Дванадцять тисяч шістсот тонн.
— Тоді сідайте в дев’ятому квадраті. Ми вас поведемо.
— Заспокойся, Лео! Залишайся в кріслі. Я не дуже вірю в надійність інертонів цієї старої тарадайки! Я піднімусь у кабіну управління. Капітан виявив мені честь: запросив до себе перед посадкою.
Паралев обернув до Тераї Лапрада свою велетенську голову, примружив жовті очі й позіхнув.
— І це все, що ти мені можеш сказати, Лео? Гаразд, бувай!
Тераї мусив нахилитись і боком протиснутися крізь вузенькі двері каюти, не передбачені для такого велета, як він, — два метри десять сантиметрів нечасто зустрінеш навіть серед олімпійських атлетів. Йому довелося скоцюрбитись і в ліфті, яким піднімався до кабіни управління.
— Ну от і ви, Лапраде! Сідайте, чемпіоне. Місця тут доволі відтоді, як пани з дирекції вирішили, що на цих чортопхайках типу “Зоря” можна обходитись без третього пілота й навігатора. Ми прибудемо через п’ять хвилин. Ось уже астропорт, і навіть видно вже передавач матерії. Коли років двадцять тому винайшли цю штукенцію, я думав, що залишусь без роботи. Але, на щастя, все, що вони передають, прибуває на місце у вигляді дрібнесенького порошку. Мінеральну сировину ще якось можна таким чином переправити, а от машини, товари — ха-ха! Я вже не кажу про людей і тварин: навіть сосискового фаршу не виходить. Отож поки що без нас та без наших кораблів не обійтись, голубе!
І капітан Лутропп зареготав, відкинувшись на спинку свого сидіння.
Тераї окинув поглядом решту членів екіпажу — Мак-Нейша та Ямомото. Разом з механіком Байлом, який сидів тепер у машинному відсіку, це були єдині його супутники протягом трьох довгих тижнів перельоту. Звісно, вони далеко не генії, хоча в галузі математики та астрономії могли б посуперничати з багатьма вченими Землі. Невдовзі вони зникнуть з його життя, як зникли вже решта інших, що залишилися позаду за мільярди кілометрів. Або ті, кому вкоротила віку смерть. Як його батькові й матері. Перед очима Тераї знову замиготіли язики полум’я, в якому загинула батькова лабораторія, підпалена бомбами фанатиків-фундаменталістів. Відчайдушно й марно шукав він тоді батьків в охопленому вогнем будинку; Лео, ще зовсім маленьке левеня, стрибнув йому на руки; в ліфті, що застряв, обвуглилися трупи двох асистентів: один палій загаявся, і він скрутив йому в’язи — втім, кого це обходило? — дах упав, і вони з Лео врятувалися тільки дивом… Пропади вона пропадом, ця Земля, з усіма її божевільними фанатиками!