Рудий скоса глянув на нього й недбало сказав:
— Я вже давно на ногах. Ти нічого не чув уночі?
— А що?
— Та гриміло.
— Невже була гроза? — здивувався Щуплий.
Він ніколи не міг спати під час грози.
— Та ні, лише грім. Я почув, як гримнуло, визирнув із вікна, а дощу не було. Лише зірки, і небо якесь білясте, розумієш?
Щуплий зовсім не був того певен, але кивнув на знак згоди.
— От я й вирішив вийти, — вів далі Рудий.
Вони йшли зеленою обочиною бетонної дороги, яка розділяла навпіл довколишню місцевість, вилася вниз долом і щезала між пагорками. Дорога була дуже давня: навіть батько Рудого не міг сказати синові, коли її проклали, проте ні тріщинки на ній, ні вибоїнки.
— Таємницю умієш берегти? — спитав Рудий.
— Аякже! Що за таємниця?
— Таємниця та й годі. Може, скажу, може, й ні. Я ще й сам не вирішив.
Рудий зламав на ходу довгу гнучку стеблину папороті, акуратно пообскубував листочки і хльоснув нею, мов батіжком.
Мить — і він уже в уяві на баскому коні, що стає дибки, закушує вудила, змушений скорятися його залізній волі. Згодом Рудий втомився, відкинув батіжка й загнав баского коня у найглухіший кут своєї фантазії — ще знадобиться.
— Сюди їде цирк, — промовив він.
— Оце твоя таємниця? Знаю, татко казав мені ще до від’їзду.
— Ні, не вона. Та таємниця — будь певен! Ти був у цирку?
— Звісно.
— Сподобалось?
— Неймовірно.
Рудий стежив за ним краєчком ока.
— А хотів би залишитись у цирку? Тобто, назавжди.
Щуплий замислився.
— Мабуть, ні. Я, певно, буду астрономом, як і тато. Думаю, він цього хоче.
— Пхе! Астрономом! — скривив губи Рудий.
Щуплий відчув, як зачинилися перед ним двері у новий, прекрасний світ, і астрономія стала враз нестерпною.
— Цирк, мабуть, цікавіше.
— Ет, крутиш ти щось.
— Та я не те мав на увазі. Рудий почав під’юджувати.
— А от якби тобі випала нагода піти в циркачі прямо зараз? Що б ти зробив?
— Я… Я…
— От бачиш, — Рудий зневажливо всміхнувся.
Щуплий образився.
— От і піду!
— А ти піди!
— Перевір мене.
Рудий обернувся до нього — недовірливий, напружений.
— Справді? Хочеш поступати зі мною?
— Як то? — Щуплий позадкував.
— У мене с таке, що нас одразу приймуть. Колись, може, матимемо власний цирк. Станемо першокласними циркачами. Якщо ти, звісно, підеш зі мною. Інакше… Інакше я сам подамся. Але, думаю, хай вірному товаришеві теж пощастить.
Новий світ здавався незвичайним.
— Згода! Я з тобою. Що там у тебе, Рудий? Кажи чесно.
— Вгадай! Хто найголовніший у цирку?
— Щуплий гарячково думав. Йому хотілося вгадати.
— Акробати? — нарешті промовив він.
— Пхе! Та я не пішов би на них, хай би й даром показували.
— Тоді не знаю.
— Звірі, от хто! Яка вистава найцікавіша? Куди сходиться найбільше народу? У найкращих цирках світу найцікавіші номери тільки зі звірами.
— Справді?
— Це всі знають. Спитай кого хочеш. Так от. Я вранці знайшов звіряток. Двох.
— Ти їх зловив?
— А ти як думав? Оце і с моя таємниця. Не розбовкаєш?
— Звісно, як же можна.
— Молодець! Я їх у коморі замкнув. Хочеш подивитись?
Вони були поблизу комори. Попереду темніли величезні розчахнуті двері. Темно-темно. Вони йшли просто до них. Щуплий спинився. Він намагався говорити байдуже.
— Вони великі?
— Став би я з ними заводитись, якби були великі. Ні, зовсім маленькі. Вони не лихі. Я їх у клітці замкнув.
Хлопчаки були вже в коморі, і Щуплий побачив велику, накриту цупким брезентом клітку, що висіла на гаку під дахом.
— Ми тримаємо тут пташок. Вони звідси не втечуть. Лізьмо на горище.
Вони видряпались дерев’яною драбиною нагору, і Рудий зняв клітку з гака.
— Ніби дірка, — тицьнув пальцем у брезент Щуплий.
Рудий спохмурнів.
— Звідки вона взялася?
Він трохи відгорнув брезент, зазирнув усередину й полегшено зітхнув:
— Є!
— Брезент наче прогорів, — захвилювався Щуплий.
— То будеш дивитись?
Щуплий невпевнено кивнув. Зрештою, він не був у тому переконаний. А раптом вони…
Але ось брезент відкинуто: звірятка в клітці, двоє, як Рудий і казав. Маленькі, якісь огидні. Тільки-но брезент зняли — звірята кинулись до хлопчаків. Рудий обережно тицьнув одне пальцем.
— Стережись! — злякано скрикнув Щуплий.
— Вони не зроблять нічого лихого. Бачив таких коли-небудь?
— Ні.
— Уявляєш, як у цирку підскочать з радощів: мати таких звірів…
— Вони, певно, замалі для цирку.