Я мав померти від отрути й чудово розумів, що зарадити цьому чимось уже неможливо. У моїх словах вчувалась безнадійна покірність долі, все тіло дрижало.
— Погаси ліхтарика, випускник Гарварда.
— Що ще?
— А ще не будь таким розумним.
Мені тепер усе було байдуже. Я погасив ліхтарика.
— Ну як?
Я знизав плечима.
— Отрута починає діяти. Я відчуваю, як поколюють губи.
— Твої думки ніколи не позначались глибиною. Навпаки, вони були нав’язливими, — вигукнув Джім. — Хіба тобі дороге життя?
Поколювання швидко дужчало. Воно спустилося на підборіддя, охопило щоки, очі, повіки, чоло, шию.
Джім чекав.
І хоча за мить до цього морок був цілковитим, наче в замкненій шафі, я виявив, що поступово починаю бачити. Ні, річ не в тім, що мої очі звикли до темряви. Вона, як і досі, була непроглядною. Однак тепер я чітко вирізняв усе, на що дивився. Я бачив дерева, Джіма.
— Ну як, прозріваєш? — спитав він.
І тут я пригадав, що він знайшов мене без ліхтарика: у нас на двох був лише один ліхтарик. Але тепер я міг уже не дорікати собі тим, що залишив Джіма в темряві.
— Так, правда, я бачу.
— От і чудово. Тоді — вперед!
Я справді бачив дедалі краще. Джім упевнено простував туди, куди показував мені раніше, і я рушив услід за ним.
— А музику ти теж чуєш? — спитав я його.
Вже кілька секунд я вловлював безперервний тихий звук, схожий на зітхання органа, низький і глибокий, а тепер за ним чулися якісь інші звуки — м’які переливчасті акорди, мовби невидимі пальці торкали струни арфи.
— Спинись на хвильку, — сказав Джім.
Ми обидва спинились.
Арфи вмовкли, звучав тільки орган.
— Це зелений колір джунглів.
Його слова не видались мені дивними — я одразу зрозумів, що зелений колір обернувся на звук. Дивною тільки була спокійна байдужість, з якою я згадав, що отруєний. Втім, про це я більше не думав: якщо ж думка про те, що я проковтнув шматок пурпурного гриба, інколи й приходила мені на пам’ять, то лише як просте усвідомлення факту — так байдуже ми, помітивши грудку землі, піднімаємо ногу вище, аби не спіткнутися. Звісно, я знав, що гриб був… Але це вже не мало ніякого значення.
— Ходімо, — скомандував Джім.
І знову акорди арфи. Мені вже не потрібно було пояснювати, що я чую колір своїх чобіт. їх я, безумовно, бачив, коли дивився під ноги.
— Ну?
— Так, це мої чоботи.
— Ти прогресуєш, Верноне. А руїни?
— Що — руїни?
Він замовк і йшов далі поперед мене. Підвівши очі й глянувши поверх його голови крізь листя, звідки виривався могутній і глибокий акорд органа, я раптом побачив десь далеко попереду велетенський майдан, оточений стіною, котру дощі й вітри, а може, й люди перетворили в неправильний зубчастий хребет, що розповзся навсебіч. І тієї ж миті я почув звучання рудих руїн.
— Джіме! — закричав я.
— Ми скоро прийдемо.
І справді, йти залишалось небагато. Дерева стали нижчими, ліани розступилися, і ми нарешті вийшли на тверде, на справжню землю, котра приємно пружинила під ногами.
Джім протяжно закричав:
— Е-егей, Нгало!
І в цю мить я помітив місяць — досі його ховала зелена покрівля лісу. Це був повний місяць, круглий і червоний, який можна побачити тільки в Африці, місяць, мовби виліплений з червонястої африканської землі — з землі, сказати б, просякнутої сонцем, яка випромінювала свій жар, накопичений за день. Червоне світло заливало глиняні стіни, що здіймалися над руїнами на паморочливу висоту, і музичний відповідник червоного кольору пролунав тепер у моїх вухах, ніби пронизливий зойк саксофона. Глибокі органні акорди джунглів змовкли.
Я дивився на руїни з-під величної арки входу і слухав, як на тлі трагічної мелодії саксофона відлуння Джімового голосу кажаном перепурхувало од стіни до стіни.
— Нгало… ало… ало…
Враз я перестав чути саксофон. Проте мені виділись вибухи кольору, фейеричні плями, що спалахували в небі, на глиняних стінах — скрізь, куди я тільки переводив погляд. Вони вибухали мовби фейєрверки й розпадалися на клубки, на потоки кольорів, котрі перепліталися між собою, як в улюбленій грі в дитинстві, коли ми розмальовували сторінки альбомів строкатими фарбами, складали аркуші, а після, розкривши, милувались тісю строкатістю узорів, що лишалась на вологому папері.
— Джіме! — гукнув я. — Джіме!
Вибухи кольору зробились нестерпними, їхнє іскристе сяйво стало таким яскравим, що я, засліплений, замружився.
— Чого ти кричиш? — спитав Джім, і переді мною райдужними переливами простерлися шовкові ріки.
— Я бачу звуки! — промимрив я, стежачи, як відтінки поволі змінювали один одного.