— Про що ви говорите? — спитав я.
Але Джім навіть не глянув на мене.
— Ти віриш мені, Нгало?
— Я вірити, — одказав негр і на доказ сказаного додав: — Я привести білі люди сюди.
Спочатку мені було невтямки, за якими ознаками Нгала вказав нам місцезнаходження цього покинутого міста, якого не знає жоден білий. Та Джім мимоволі пояснив мені це.
— Ти хочеш знати, Нгало, чи не так? — мовив тоді він. — Ти хочеш знати про своїх предків? Хто не знає свого коріння, той не вартий листя, яке відносить вітром.
Він говорив незвичайно збуджено, ані на йоту не переймаючись тим, чи зможе Нгала зрозуміти його. І не Нгала, а я почав розуміти, чому Джім завжди так наполягав на вивченні древніх африканських цивілізацій, змусив мене поділити його захоплення й затягнув в Африку всупереч здивуванню й навіть презирству, з якими моя сім’я сприйняла цей вчинок. Мені навіть довелося заручитися підтримкою свого дядечка Генрі, сенатора, а вже той одразу прикинув, які політичні вигоди може мати республіканська партія, жонглюючи перед чорними виборцями іменем Вернона Л. Уоррена, “відомого фахівця з питань африканської культури, сина благородного Півдня”.
І ось нині, перебуваючи наодинці з пойнятим ваганням Нгалою і настійливим Джімом, я вперше запитав себе, чому я, власне, пішов за цим колишнім хлопчаком у порваній сорочці, чому я вимагав од батька, щоб той допоміг йому здобути освіту, і чому я тепер стою отут, біля велетенських глиняних будівель, під місяцем, таким самим червоним, як і ці стіни, на землі цього материка, на другому краї землі, вдалині від усього, що люблю й ціную. Яким безглуздим чаклунством примусив мене Джім терпіти всі його забаганки? Бо ж насправді все мало б бути навпаки, адже тільки завдяки мені він зумів вирватися з того жалюгідного становища, в якому ниділа його рідня! Очевидно, незвичайна ясність моїх тодішніх думок теж була викликана дією отрути.
Я сердито поглянув на Джіма, побачив його очі, котрі пожирала фіолетова отрута, і зрозумів усю нищівну силу допитливості й огиди. У моїй голові блискавкою зринула згадка про старого Іакова. Джім підкорив собі мою душу тією самою сумішшю чарів і страху; він збуджував у мені ту саму хворобливу допитливість, яка в дитинстві змушувала мене годинами чаїтися біля халупи, схованої за акаціями. Відбулося тільки зміщення — я переніс на нього мій давній комплекс. Ту допитливість і огиду, котрі збуджував у мені чорношкірий п’яничка, я переніс на дивакуватого білого злидаря, який завжди воловодився з неграми й схибнувся на ідеї братства з ними. І благородна кров уродженця Півдня спізніло закипіла в моїх жилах, коли я усвідомив цей злочинний гіпноз, змішаний з давньою ненавистю. У драмі, котру з давніх-давен розігрують білі й чорні, я опинився в ролі негідного білого, не здатного позбутися своїх комплексів. Та ж будь-який мій одноплемінник скинув би їх під сухою гіллякою з повішеним на ній негром!
— Ну, швидше! — вигукнув Джім, і я здогадався, що, захоплений своїм відкриттям, я пропустив частину його розмови з Нгалою.
Ота породжена отрутою гриба ясність думки, яку я відчував у собі, певне, підсилила й звичайні властивості Джіма, подвоїла його здатність переконувати. Я зрозумів, що йому вдалося умовити Нгалу, бо вони обидва рушили в глиб руїн.
— Ходімо, Верноне!
Джім недбало кинув ці слова через плече, мовби вони призначалися для собаки. Мене охопило палке бажання дати йому ляпаса, принизити його перед цим чорнопиким… І все ж я пішов услід за ними, ніби нічого й не сталося. Мене терзали суперечливі прагнення (мабуть, це теж було пов’язане з дією клятого гриба), і моя впевненість у собі поволі й непомітно зникла.