Як і слід було чекати, ця сваволя Антея негайно знайшла наслідувачів. Через якихось два-три дні в мене вже не було жодного сервоавтомата. Я безжалісно докоряв собі за те, що так часто дозволяв Антеєві стовбичити коло мене під час виготовлення автогонів. Він дуже добре знав схему робота й поділився своїм знанням з іншими автогонами. Автогони вставляли собі чужий мозок за принципом підключення батарей і цим самим посилювали потужність своїх механізмів нагромадження досвіду до ненормальних розмірів. Я сам до цього ніколи не додумався б. Коли минув перший шок, я спокійніше обдумав становище. Поза всяким сумнівом, автогони вступали в якусь нову фазу розвитку. Вони почали жити й діяти за своїми власними закономірностями. Щоправда, громади вони не організували, і хоча діяли всі на один манір, але кожен сам по собі і для себе. Це було варте уваги, і я вирішив відтоді пасивно спостерігати й чекати, як розгортатимуться події далі.
Тепер автогони здійснювали значно більші наскоки: частенько вони зникали на цілі дні. Інколи я скрадався за ними, щоб підгледіти, що вони роблять. Але далеко просунутися мені не вдавалося. В той час як автогони зі своїми полісилітовими панцирами без будь-яких зусиль продиралися крізь цей проклятий скреб, я до крові обдирався в заростях колючок. Автогони дедалі частіше поверталися з цих набігів з чужими нагромаджувачами досвіду та іншими деталями. Вони, здавалося, розшукали десь колонію, в якій викрадали й патрали роботів нижчого порядку. В мої плани аж ніяк не входило таке. З цілком зрозумілих причин я намагався не привертати нічиєї уваги, поки мій експеримент був ще в розпалі. Я старанно уникав відеофона, тому що будь-якої хвилини міг почути цілком заслужені нарікання й протести. Автогони взагалі перестали звертати на мене увагу. Вони хазяйнували в резервації, як їм заманеться. Ареною їхніх дій стала лабораторія. Вони никали й нишпорили там цілісінькі дні й ночі. Адже відпочинку автогони не потребували, а для відновлення сил задовольнялися пригорщею вогкого піску та невеликою кількістю вапняку.
Гумане, мені буквально відібрало мову, коли я нарешті відкрив таємницю їхніх занять. Адже фактично вони розрахували формули власного відтворення. Тим, на що в мене пішли цілі роки, вони опанували протягом кількох днів. А щоб виготовляти полісиліт, автогони придумали навіть новий, набагато простіший спосіб. Відтепер вони могли без допомоги людини продукувати подібних до себе. Необхідні їм механізми нагромадження досвіду й певні елементи електроніки вони поки що запозичували, як і досі, у викрадених автоматів. Але з усього видно було, що незабаром вони подолають цю останню перепону й винайдуть нагромаджувач нового типу з необмеженим самопрограмуванням. Зі мною, їхнім творцем і вчителем, було покінчено. Я їм більше не був потрібен. Ні Антеєві, який так жадібно й уважно стежив за моїми діями на початку, ані всім іншим, що з’явилися після нього.
Відтоді я жив у їхньому світі, ніби на чужій планеті, без будь-якої мети й сенсу, і важив я для них не більше, ніж якась скам’янілість прадавніх віків. Я навіть хотів був покинути Деменсію, щоб уникнути цієї гнітючої самотності. Мій гелікоптер був готовий піднятися в повітря кожної хвилини. Але я залишився.
Автогони й далі вдосконалювались. Якщо їхні голови в результаті повторного нарощування мозку вже потребували більше двох третин корпусу, то невдовзі почали виявлятися й ознаки адаптації, яка раніше вважалася неможливою: автогони підганяли себе під людську постать! Вони весь час переформовували себе, що при наявності полімерного полісиліту зовсім не важко.
Ця тенденція розвитку цілком суперечила моїй теорії заміни людини як віджилої форми матерії. До того ж перетворення автогонів відбувалося неймовірно швидкими темпами. До чого все це призведе? — питав я сам себе. Я відкрив дорогу циклові еволюції, але в кінці його знову стояла людина — інша, розумніша, але людина. Бідолашна моя голова, Гумане! Ця суперечність завдавала мені особливо багато турбот. Претензії й потреби автогонів стрімко зростали. Логічніше було б тепер усе робити спільно, гуртом, щоб домогтися оптимального задоволення своїх бажань. Але це нікому з них не спало на думку. Кожен спирався на свою суперінтелектуальність, кожен обирав для себе індивідуальний шлях. Я передбачав, що однакові потреби автогонів можуть спричинити серйозні загострення поміж ними. Так воно й сталося. Один вимагав того, чого бажав інший. Ніхто не поступався, бо ніхто не був розумніший. Такі суперечки схожі на перетягування каната. Перемогу визначали випадковості. Одного разу я хотів уладнати суперечку між двома автогонами. Ішлося про кулястий шарнір. Я десь знайшов ще один такий самий і віддав його їм, сподіваючись, що тепер настане мир. Та ба! Обидва автогони захотіли мати саме перший шарнір. Логіка машин!