— Тому що не буває, — поважно відповів Дік. — Тепер самі тільки нудні літаки.
— І казки також! — врочисто вигукнула Мері. — Вчора, поки ви навчалися з міс Горн, я сама ходила в казкову долину! І побачила!
— Кого ти побачила?
Брати зупинилися. Вони знали, що Мері вміє вигадувати цікаві чарівні історії, і мліли з цікавості, але не давали цього взнаки.
— Вони прилетіли з неба! — Мері раділа: ось яка чудова в неї таємниця! — Прилетіли в казковому замку. Чи на білому чарівному коні. Чи на драконі, що дихає вогнем!
— Що за дурниці ти верзеш!
Дік сердито смикнув сестру за коси, і вона голосно зойкнула. Все-таки її слова зачепили хлопців. Вони зацікавлено поглядали на величний краєвид, на затінені видолинки, де в заростях високої папороті, коли вони починали гратися, по смарагдово-зеленому моху ходили гірські чарівники і рудий коваль із Лох-Шина.
— Чого ти з ними не поговорила? — Дік нерішуче рушив далі.
— А от і поговорила! — Мері застрибала навколо братів, її переповнювало радісне, переможне почуття. — Але вони мене трішечки боялися. І їм було ніколи. Вони викопували зілля, рвали квітки й папороть!
— А які вони з себе? — Том удавав незворушного, а сам аж тремтів з цікавості.
— Такі… — Мері затнулася. — Схожі на все заразом! На фей, на королевичів і на чарівників!
— Ніхто не може бути схожий на все заразом, — повчально мовив Том.
— А вони можуть, — стояла на своєму Мері. — Вони кожної хвилини схожі на щось інше. І вони були добрі, бо я їх не кривдила. Запрошували мене полетіти в їхньому казковому замку на Місяць.
І вона показала на біле кружало в синьому небі над вершиною Бен-Мора. Брати розгублено глянули туди, але відразу ж знов споважніли.
— Як же ти розуміла, що вони кажуть? — Том замахнувся на неї, та зона спритно ухилилась від штурхана.
— Я погано їх розуміла, — неохоче призналась Мері. — Але вони говорили наче в моїй голові. А потім настав вечір, і мені пора було йти додому вечеряти.
Хлопці задумалися, дивлячись на попелясто-сірий місяць над горою. Ану ж це правда?
Вони ще жили у країні дитинства, і весь світ лежав у них біля ніг — мерехтливий від вранішньої роси, страшенно цікавий. Для них сіренький горобець був таким самим дивом, як феї та королевичі, що прилітають з неба і кличуть вас на Місяць.
Останню частину дороги до казкової долини, до їхнього заповітного королівства серед гранітних скель вони бігли. Але, спустившись у видолинок, відразу ж пішли тихо й обережно. Може, королевичі й чарівники ще тут?
Та все було як звичайно: серед сірих скель — осяяна сонцем улоговина, зелений мох і низенькі деревця вздовж розколин. Угорі дзюрчав струмок — цівка прозорої води з присмаком диму, землі й темної кам’яної прохолоди.
Серед непоказних вересових купин у цьому захищеному від холоду куточку шелестіла шовковиста трава, яскріли стокротки й кульбаба — наче посланці тепліших країн. Для дітей ця оаза серед верховини була райським садом. Глянеш угору — видолинок накритий клаптиком неба, блакитним, як мрія. І така тиша навколо, тисячолітнє безгоміння, яке порушує тільки струмок, що дзвенить, немов срібний дзвоник.
— І нікого тут немає! — розчаровано мовив Том: він сподівався побачити в казковій долині королівський почет, що виблискує самоцвітами.
— А вони й не казали, що повернуться… — Мері нерішуче озирнулася.
— Тобі все це приснилося! — Дік знов став старшим братом, який усе знає.
— І зовсім не приснилось! — Дівчинка ображено тупнула ногою. — Замок фей приземлився он там!
Рожевий пальчик показав на галявинку посеред видолинка, де квіток було найгустіше. Хлопці глянули туди й завмерли.
— От бачите, — радісно вигукнула Мері.
Брати кивнули головою: годі було щось заперечити. Самі квітки підтверджували слова Мері. Наче замок, що прилетів з неба, подарував їм свої барви. Раніше такі непомітні, вони тепер вражали око пишнотою, перед якою потьмяніли б навіть орхідеї Амазонки. На круглій місцині метрів із двадцять у діаметрі неначе розсипався шматок веселки. Посередині — жовтогаряче мерехтіння кольору вечірнього сонця, а далі — барви, для яких не зразу знайдеш назви в земних мовах. То наче притьмарене північне сяйво, то лазурит і морська блакить, мінливі опали, відблиски смарагдові, сині, кармінові… Здавалося, чарівна паличка, торкнувшись скромних квіток, обернула кожну з них у королеву квіток.
— Феїн квітник! — захоплено мовила Мері.