Ступаючи, немов уві сні, діти підійшли й сіли посеред того царства живих барв. Мері обережно торкалася квіток, але не зважувалась їх рвати. Хлопці уважно вивчали землю, каміння, прутики… Жодних обпалених слідів, ніщо не ушкоджене. Волога земля навіть ніде не вгрузла. Скрізь самі квіти — і ще й які! їм би рости біля брами раю, а не у вузькій улоговині на шотландській верховині.
Діти посідали, склавши руки. Тільки часом позирали на небо, ніби чекали, що ось-ось звідти спуститься щось казкове — чи летюча скриня, чи птах Рух. Та нічого не ставалося, і кінець кінцем вони забули розповідь Мері й почали гратися на осонні. Як завжди, вони заселили видолинок витворами своєї уяви і бігали, перегукуючись, серед блакитних драконів, смішних гномів і велетнів у семимильних чоботях. Покручений корінь став горбатим карликом, строкаті квіти — ельфами.
Вони були дітьми, їх ще не вигнали з ранкової країни казок, де все можливе і немає нічого нездійсненного.
Коли сонце досягло полудня, вони ум’яли свої харчі й попили, як телята, холодної джерельної води, смачнішої за яку немає на цілій землі. Потім задрімали на осонні, втомившись від біганини.
Мері сонно розплющила очі. І завмерла, дивлячись у глибокий колодязь неба. Там на дні блимав ліхтарик, блищала, падаючи, зірка…
— Це вони! — радісно вигукнула Мері. — Гляньте!
Хлопці зразу прокинулись і сіли. Гості прибули блискавично. Щойно в небі мерехтів крихітний світлячок, а через секунду за дюйм над землею, саме над різнобарвними квітками, уже повис замок фей, або крилатий кінь, або дракон, що дихав вогнем. Жоден земний літальний апарат не зміг би так швидко знизитись і так раптом загальмувати. Здавалося, що він зовсім не має ваги. Ніби в лагідний затінок видолинка залетів сонячний зайчик.
Діти дивились, мов зачаровані. Але як змалювати те, що вони бачили? Осяйна кришталева квітка, ні, пронизаний сонцем собор з білим, як сніг, склепінням граційно ширяв у повітрі, випромінюючи мерехтливий блиск, і запах, і сувору красу. Дорослі назвали б це видиво, незбагненне для земного розуму, сном або галюцинацією. А скорше за все вони просто відмовилися б вірити своїм очам.
Проте діти не знали законів природи і здорового глузду. Вони щиро сприймали все, що бачили. Адже це було таке чудове продовження тієї гри, яку вони почали вранці, коли зібралися йти сюди.
— Зараз вийдуть, — прошепотів Том.
— Це вони, вчорашні, — гордо сказала Мері. — Тепер ви самі побачите! Бони схожі на все заразом!
І справді, з чарівного замку, з осяйного корабля вийшли дійсно казкові істоти. Такі казкові, що й не роздивишся на них до пуття, тільки промайне то пурпуровий плащ, то куртка із світлячків. Перед очима в дітей пропливали сіро-блакитні хмари й ніжне мереживо інею. З-під одягу раптом проглядали обриси неймовірно великого коліна, дужої руки, мармурового стегна невимовної краси. І ще були велетенські очі — темні, лагідні, наче місячні тіні, наче зелені спалахи на морських хвилях.
Усе це бачили діти — а може, й зовсім не це. Тільки як вони дуже наполегливо уявляли собі фей і веселих ельфів, їм щастило у всьому цьому мерехтінні й блискові помітити щось певне.
Але діти розуміли, що перед ними щось зовсім неземне. Потім вони почали розрізняти голоси. Дивні голоси, ніби рівне гудіння бджіл, ніби відбринілий акорд віолончелі або далекий тривожний голос сурми.
— Ходімо привітаємось, — запропонувавала Мері.
Діти встали й поволі рушили до чужинців. Серця в них калатали від радісного очікування.
На мить пурпурові плащі й миготливі куртки завмерли. Яскраве світло потьмяніло, чарівний замок затремтів, наче готова до втечі сарна.
Тоді Мері привітно озвалася до казкових безтілесних істот. її дзвінкий голосок давав їм імена: Місячна людина, Дикі лебеді, Хоробрий кравчик, Дівчина, що плаче перлами і сміється трояндами. Дитина людська співала й щебетала про чарівних мешканців країни синіх гір, до якої відчинена брама тільки дітям і поетам, де кінчається веселка й сяють найдальші зорі.
І гості заспокоїлись. Ось чиясь рука стиснула замурзану руку дівчинки. Рука велетня, але тепла й легенька, мов сонячний промінь. У повітрі стелились голоси, м’які, як чорний оксамит. Діти намагалися нічого не проґавити — така рідкісна зустріч! Хлопці захоплено розглядали коштовні плащі і збентежено пересміхалися. То вони відчували немов доторк прохолодного шовку, то нічого не відчували.
— Дякуємо за квітки! — Мері, сміючись, показала на калейдоскоп посеред видолинка. — Ви нічого не заберете з собою?
Вони промовчали. Дивовижні гості, схожі на пір’я, на велетенських колібрі, на золотий, літній місяць, нечутно і плавно рухались видолинком, зриваючи верес і стокротки, хлюпаючись у прозорій воді, збираючи різнобарвні камінці і пташине пір’я, — як звичайно, коли опинишся в незнайомому світі, і все навколо таке цікаве, і все таке нове, наче першого дня після створення світу.