А Мері щасливо стрибала на одній ніжці, тримаючись за теплу велетенську руку, і хлопці залюбки допомагали своїм новим друзям, схожим на сонячних вершників, або на духа з “Лампи Аладдіна”, або на прекрасних мудрих мешканців далекої країни молодості.
Діти весело лебеділи, і велетенські золоті бджоли, невидимі дзвони та віолончелі відповідали їм. Вони чудово розуміли одні одних, адже говорили вони казковою мовою — мовою дітей, поетів і гостей з невідомих зірок.
Нарешті чужинці немовби почали лаштуватися в дорогу. Наче зграйка спритних ювелірів або рій миготливих відблисків, вони оточили свій корабель або чарівний летючий замок. Проте Мері смикнула свого супутника за величезну руку і показала на Місяць, що висів серед білих, як молоко, хмар над Шотландією. Адже їй обіцяли мандрівку на Місяць!
У повітрі задзвенів золотий дзвоник, велетенська рука поманила дітей, і вони сміливо пройшли крізь арку із самоцвітів. Вони опинилися ніби у величезній мильній бульці. Вони чекали, що зараз загудуть реактивні мотори, або заскрегочуть шестерні, або застукають поршні. Нічого такого не сталося, тільки немов зажебонів струмок, і ось уже чарівний замок ширяє за тисячу кілометрів над Землею. І в темній безодні за прозорими стінами велетенська куля повільно обертається на тлі розкішного зоряного килима, якої ще не бачила з такої висоти жодна земна дитина.
— Це краще за будь-яку екскурсію в зоопарк! — вигукнув Дік.
Том і Мері кивнули головою. Свіжий вітерець пронизував казковий корабель, купаючи їхні легені в кисні. Важко сказати, як дихали їхні нові друзі, і чи взагалі вони дихали, але вони знали, що треба дітям з іншого світу.
Ідучи за пурпуровими плащами, за мармуровими колонами, за вогненними кіньми, діти оглядали один просторий покій за другим. І їхні радісні голоси, немов пташиний щебет, відбивалися від невидимих стін і дзвінких склепінь, за якими сяяли тисячі величезних зірок і Земля з Місяцем танцювали вічний менует. Смертельний холод космосу не проникав усередину. Тут було тепло й дуже легко дихалося, так легко, що діти про це не задумувались. Хоч корабель був невагомий, вони чітко відчували, де низ, а де верх. Нові друзі подбали про те, щоб у них не крутилася голова і щоб їх не мучила нудота.
Діти не розрізняли ні стін, ні дверей. Вони не уявляли собі, чи корабель рухається крізь непрозоре світло, чи крізь якусь щільнішу матерію. Та й що їм було до цього? Замість крижаних зірок над їхніми головами з’являвся то величезний бляклий Місяць, то ще більша блакитнувата Земля, на якій можна було чітко розрізнити сірі океани, білі полярні шапки й повільні хмари. Та діти були надто захоплені розмовою і своїми новими враженнями, щоб усе це помічати.
Нарешті чужинці накрили стіл, скріпивши дружбу стародавнім ритуалом — переломивши з дітьми хліб, легкий і тривний, як мед, і підсунули їм рубінові мисочки з різними наїдками. З цікавості діти куштували все підряд. Відчуття були дивні, але приємні. Дух скошеної трави, запах свіжого масла, поживний смак зерна. А в мисочках нічого ж такого не лежало. Казковий сніданок у казковій країні… Хоч вони з’їли дуже багато легких і солодких страв, животи в них не боліли і вони зовсім не відчували, що переїлися.
Раптом велетенські руки показали вперед. Пурпурові плащі заколивалися, наче від нечутного сміху. Місяць — той самий Місяць, куди просилась Мері!
Перед прозорими стінами, на всю їхню широчінь, висіла величезна біляста куля. Здавалося, на них дивиться скам’яніле примарне обличчя, покарбоване високими хребтами і чорними, як ніч, кратерами. В сліпучому сонячному світлі все було чорним і білим. І тільки мінерали спалахували, наче фейєрверки, яскравими синіми зблисками. Діти мерзлякувато зіщулились, налякані згубним холодом, що був так близько від них. Але задзвеніли золоті дзвоники, і страх минувся. Це ж давній знайомий Місяць!
— Дякуємо, що ви привезли нас на Місяць! — вигукнула Мері й щасливо зітхнула. — Ви тут живете?
Ні, не тут. Прекрасна мармурова рука показала на срібний порох Чумацького Шляху. Там, угорі…
Велетенська рука показала в інший бік. У безодні під ними оберталася блакитна рідна планета. Саме тієї хвилини ніч торкнулась ажурного листочка в морі — Шотландії. Дік добре знав географію і зразу впізнав блискучий рубін — Бен-Мор у промінні призахідного сонця.