— Він потрапив у пастку, — заявив Крейвен.
— Разом з усім людством, — обірвав його Лодж. — Коли вам кортить розім’яти свій вказівний палець, направте його по черзі на кожного з нас. На все людство.
— Мені здається, — втрутився Форестер, — зараз мова про інше.
— Навпаки, — заперечив Крейвен. — і я поясню чому саме. З усіх людей я повірю в існування привидів останній…
Еліс Пейдж схопилася на ноги.
— Замовкніть, — вигукнула вона. — Замовкніть! Замовкніть!
— Міс Пейдж, заспокойтесь, будь ласка, — попросив Крейвен.
— Але ж ви сказали…
— Я говорю про те, що коли припустити, ніби дух, полишивши тіло, мав привід і, я сказав би, навіть право відвідати місце, де його тіло спіткала смерть, то зараз склалася саме така ситуація.
— Сідайте, Крейвен! — наказав Лодж.
Крейвен повагався трохи, потім сів, сердито буркнувши щось собі під ніс.
— Коли ви вбачаєте необхідність у подальшому обговоренні цього питання, — промовив Лодж, — дуже прошу облишити містику.
— Мені здається, тут нема про що говорити, — сказав Мейтленд. — Як учені, що присвятили себе пошукам першопричини виникнення життя, ми повинні розуміти, що смерть — це абсолютний кінець усіх життєвих явищ.
— Це ще необхідно довести, і ви прекрасно це знаєте, — заперечив Сіффорд.
Тут втрутився Форестер.
— Облишмо цю тему, — рішуче сказав він. — Ми можемо повернутися до неї пізніше. А зараз поговорімо про інше. — І поквапився додати: — Нам треба з’ясувати ще дещо. Хто з героїв належав Генрі?
Запала тиша.
— Мова йде не про те, щоб ототожнити кожного учасника Вистави з певним героєм. Та методом виключення…
— Гаразд, — мовив Сіффорд. — Роздайте ще раз ваші аркушики.
Форестер витягнув із кишені папір і заходився рвати його на невеличкі клаптики.
— До дідька ваші аркушики, — роздратовано кинув Крейвен. — Мене не спіймаєш більше на такий гачок.
Форестер відірвав погляд від папірців.
— Гачок?
— А то ні, — буркнув Крейвен. — Як по щирості, то хіба ви не намагаєтесь весь час дізнатися, де чий герой?
— Я не заперечую, — сказав Форестер. — Я порушив би свій обов’язок, якби не намагався з’ясувати це.
— Мене взагалі дивує, як старанно ми оберігаємо цей секрет, — заговорив Лодж. — За нормальних обставин воно не мало б значення, але зараз ситуація перемінилася. Мені здається, ми почуватимемося краще, коли перестанемо робити з цього таємницю. Щодо мене, то я залюбки першим назву свого героя, тільки скажіть.
Він замовк і очікувально подивився навкруг.
Запала тиша.
Всі дивилися йому просто у вічі, але їхні обличчя були байдужі — вони не виражали ні гніву, ні страху, взагалі нічого.
Лодж знизав плечима.
— Гаразд, облишимо це, — сказав він, звертаючись до Крейвена. — То що ви казали?
— Я хотів сказати, що написати ім’я героя — це все одно, що встати і промовити його вголос. Форестер знає почерк кожного з нас. Йому не важко розпізнати автора будь-якої записки.
— Я й гадки не мав про це, — запротестував Форестер. — Слово честі. Але Крейвен сказав правду.
— Що ви пропонуєте? — запитав Лодж.
— Списки типу виборчих бюлетенів для таємного голосування, — відповів Крейвен. — Треба скласти списки імен героїв.
— А ви не боїтесь, що ми розпізнаємо ваші хрестики?
Крейвен подивився просто у вічі Лоджу.
— Тепер, коли ви сказали про це, треба врахувати й таку можливість.
— Внизу, в лабораторії є набір штемпелів, — стомлено сказав Форестер. — Для помітки зразків препаратів. Гадаю, серед них знайдеться й хрестик.
— Це вас влаштує? — запитав Крейвена Лодж.
Крейвен кивнув головою на знак згоди. Лодж поволі піднявся з крісла.
— Я піду по штемпелі, — сказав він. — А ви тим часом підготуйте списки.
Діти, подумав він. Справжнісінькі діти — всі до одного. Насторожені, егоїстичні, перелякані, мов зацьковані звірі. Загнані в куток, де стіна страху змикається зі стіною комплексу вини, жертви, що потрапили в пастку власних сумнівів.
Він спустився металевими сходами до лабораторії і, поки йшов, стукіт його підборів луною віддавався у тих невидимих кутках, де причаїлися жах і докори сумління.
Якби не раптова смерть Генрі, подумав він, усе було б гаразд. Сяк-так завершили б роботу. Та він знав, шансів на це було обмаль. Бо, коли б не смерть Генрі, обов’язково знайшовся б ще якийсь привід для вибуху. Вони були готові до цього, більше, ніж готові. Вже кілька тижнів щонайменша подія будь-якої миті могла підпалити запал.
Він знайшов штемпель, подушечку з фарбою й важкими кроками почав підніматися сходами нагору.