— Бовдур, — зауважив Модслі. — Споруду прикрашають перш ніж її продано, а не опісля! А ця планета продана ще до її створення. Закладіть корів у чан з протоплазмою.
— Слухаю, сер, — сказав Орін. — Винуваті, сер. У вас іще є які-небудь зауваги?
— У мене їх тисячі, — заявив Модслі. — Але я сподіваюсь, що ви самі познаходите й повиправляєте свої помилки. Ну ось, будьте ласкаві, що це таке? — Він показав на Кермоді. — Статуя чи ще щось? Може, за вашим задумом, йому належить проспівати пісню чи продекламувати віршики на честь прибуття нової раси?
— Сер, — заговорив Кермоді, — я не маю до цієї планети ніякого відношення. Мене направив сюди ваш друг Малікрон, і я сподіваюсь добутися звідси додому, на мою рідну планету…
Либонь Модслі не розчув слів Кермоді, бо обидва вони говорили водночас — кожний своє.
— Хоч би хто він був, а умовами контракту його не передбачено. Отже, опустіть його назад у чан з протоплазмою разом з коровами.
— Ой! — скрикнув Кермоді, коли робітники підняли його за руки. — Хвилиночку! — заверещав він. — Я не частина цієї планети! Мене прислав сюди Малікрон! Ну ж бо зачекайте, вислухайте мене!
— Бувши вами, я б згорів від сорому, — провадив далі Модслі, пускаючи повз вуха зойки Кермоді. — То що ж це все-таки було, хотів би я знати? Ще одна з твоїх декоративних деталей інтер’єру, Оріне?
— О ні, — запротестував Орін. — Він появився тут без мого відома.
— Отже, це твоя робота, Бруксайде.
— Я його бачу вперше в житті, шефе.
— Гм, — мугикнув Модслі. — Обидва ви нездари, але брехні за вами досі не водилось. Агей! — гукнув він до робітників. — Тягніть-но його сюди!
— Гаразд, гаразд, заспокойтеся, — звернувся він до Кермоді, якого вже почало тіпати. — Візьміть себе в руки, — поки ви тут б’єтеся в істериці, я гублю дорогоцінний час! То вам уже краще? От і чудово. А зараз будьте ласкаві пояснити мені, з якою метою ви вдерлися в мої володіння і чому мені не можна перетворити вас на протоплазму?
— Ясно, — мовив Модслі, коли Кермоді розповів про свої пригоди. — Цікава історія, хоч, як мені здається, ви її надто вже драматизували. Та самі ви — незаперечний факт, і шукаєте планету за назвою… Земля, чи не так?
— Цілком вірно, сер, — потвердив Кермоді.
— Земля, — замислено повторив Модслі, почухавши потилицю. — Вам незвичайно пощастило, — я, здається, пам’ятаю цю планету.
— Невже, містер Модслі?
— Так, я певен, що не помилився, — упевнено сказав Модслі. — Це маленька зелена планета, котра підтримує існування подібних до вас мономірних гуманоїдів. Правду я кажу чи ні?
— Правду на всі сто! — вигукнув Кермоді.
— У мене добра пам’ять на такі речі, — зауважив Модслі. — Щодо цієї Землі, то, між іншим, її спорудив я.
— Справді, сер? — спитав Кермоді.
— Так. Я добре пам’ятаю це, бо ж, будуючи її, я винайшов науку. Може, вас потішить моя розповідь. — Тут він повернувся до своїх асистентів. — А вас вона повинна навчити дечого.
Ніхто не збирався посягати на його право розповісти цю історію. Тому Кермоді та молодші інженери напружили слух, і Модслі почав.
РОЗПОВІДЬ ПРО СТВОРЕННЯ ЗЕМЛІ
— Тоді я ще був дрібним підрядчиком. Будував планетки по різних закутках Всесвіту, і рідко коли підверталося замовлення на карликову зірку. Одержати роботу було не зовсім просто, та й замовники завжди крутили носом, до всього чіплялися й довго зволікали з платежами. За тих часів догодити замовникам було ой як важко: вони прискіпувалися до всякої дрібниці. Переробіть це, переробіть те; чому вода тече з горба вниз; надто велика сила тяжіння; нагріте повітря піднімається, а воно повинно опускатися. І такі інші дурниці.
Тоді я був досить простодушний. Щоразу докладно пояснював, якими естетичними та діловими міркуваннями керувався. Невдовзі пояснення стали забирати більше часу, ніж сама робота. Ця балаканина буквально засмоктала мене. Я розумів, що треба якось покласти цьому край, але нічого не міг придумати.
Проте через якийсь час — безпосередньо перед тим, як я взявся будувати Землю — в моїй свідомості почала виникати ідея зовсім нового принципу взаємних стосунків із замовниками. Я несподівано спіймав себе на тому, що бурмочу під ніс таку фразу: “Форма випливає з функції”. Мені сподобалось, як вона звучить. Але потім я спитав себе: “А чому форма випливає з функції?” І відповів на це так: “Форма випливає з функції тому, що це непорушний закон природи і одна з основних аксіом прикладної науки”. На слух мені ця фраза також сподобалась, дарма що в ній не було особливого глузду.
Але глузд тут анічогісінько не важив. Важливо було те, що я зробив відкриття. Зовсім випадково я відкрив основну засаду мистецтва реклами й хисту показати товар лицем. Я винайшов нову дотепну систему взаємних стосунків із замовниками, що обіцяла величезні можливості. А саме: доктрину наукового детермінізму. Уперше я випробував цю систему, коли спорудив Землю, — ось чому ця планета назавше врізалася мені в пам’ять.
Якось до мене заявився високий бородатий дід з проникливим поглядом і замовив планету. (Отак почалась історія вашої планети, Кермоді.) Ну, з роботою я впорався швидко, — здається, днів за шість, — і гадав, що цим усе й скінчиться. То була чергова ординарна планета, що будувалася за заздалегідь затвердженим кошторисом, і, признаюся, в дечому я підхалтурив. Та ви б послухали, як розскиглився новий власник — можна було подумати, що я вкрав у нього останню шкуринку хліба.
“Чому так багато бур та ураганів?” — допитувався він. “Це входить у систему циркуляції повітря”, — пояснив я йому.
Насправді ж я просто забув поставити протиперевантажний клапан.
“Три чверті планети покрито водою! — не вгамовувався він. — А я ж ясно вказав, що співвідношення суходолу й води має становити чотири до одного!” — “Ми не мали змоги виконати цю умову!” — відрубав я.
Я десь загубив папірець з його дурними вказівками — неначе мені не було більше чого робити, як тільки вникати в деталі отих безглуздих проектів дрібних планет!
“А ті жалюгідні клаптики суходолу, які мені дісталися, ви майже всуціль покрили пустелями, болотами, джунглями й горами”. — “Це мальовничо”, — зауважив я. “Начхати мені на мальовничість! — загорлав цей тип. — Ну, звичайно, один океан, з десяток озер, дві річки, один-два гірських хребти — це чудово. Вони прикрашають планету, цілюще діють на психіку жителів. А що ви мені підсунули? Якесь дрантя!” — “На те є причина”, — сказав я.
Між нами кажучи, ми не дістали б з цієї роботи ніякого зиску, якби були не поставили на планеті реставровані гори, не використали дві пустелі, які я дешево придбав у лахмітника Урії, і не позаповняли порожнини ріками та океанами. Але йому я пояснювати це не збирався.
“Причина! — вереснув він. — А що я скажу своєму народові? Адже я поселю на цій планеті цілу расу, або навіть дві-три. І це будуть люди, створені за моїм образом і подобою, а ні для кого не таємниця, що це люди перебірливі — достоту, як і я сам. Тож, питається, що я їм скажу?”
Я знав, на що він міг би послатися, але мені не хотілося затівати з ним скандал, тим-то я зробив вигляд, що розмірковую над цією проблемою. І, уявіть собі, я й справді трохи задумався. І в мене сяйнула чудова думка, перед якою померкли всі інші.
“Підкажіть їм одну просту істину, — мовив я. — Скажіть, що, з точки зору науки, коли щось існує, то воно повинне існувати”. — “Як? Як?” — стрепенувся він. “Це детермінізм, — пояснив я, відразу з ходу придумавши цей термін. — Його суть досить проста, хоча деякі нюанси доступні лише обраним. Почнімо з того, що форма випливає з функції; звідси сам тільки факт існування вашої планети говорить про те, що вона не може бути інакшою, ніж вона є. Далі — ми виходимо з того, що наука незмінна; отже все, що підлягає змінам, не є наука. І нарешті останнє: все підвладне певним законам. Щоправда, в цих законах не завжди можна розібратися, але можете не сумніватися, що вони існують. Тому замість питати “Чому саме це, а не те?”, кожен повинен цікавитись тільки тим, як це або те функціонує”.