— Мамо! — раптом закричав Іштван і, посковзнувшись на східцях, полетів донизу. Притьмом схопився, підбіг до матері, узяв її на руки — легеньку, як пелюстину хризантеми — і притулив до грудей.
Хоронили матір другого дня.
Після відправи на кладовищі до Іштвапна підійшов старий Габель.
— Остання воля матері, щоб вернувся додому. Її смерть на твоїй совісті.
Іштван з опущеною головою пройшов між могил, вийшов за огорожу і зупинився на роздоріжжі. Довго-довго стояв, втупивши очі в землю і думав. Потім обернувся і з похнюпленою головою, у якомусь напівзабутті, рушив. Ішов довго і повільно. Коли отямився — стояв біля батькового обійстя.
… — Звідси все і почалося, — сказав, зітхнувши, Махнюк. — Помалу, помалу скрутили Габелі у баранячий ріг Іштвана. Коли обирали голову колгоспу, я перший за нього голосував. Думав, вирветься із болота, раз люди довіряють. Та рідна крівця таки заговорила. Зустрілись якось: він подивився на мене, як у той вечір, і каже:
— Не вини мене, Петре. Не зміг я. Ти ось сильний, а я ні. Розумієш, щось обірвалося у мені. Відчуваю, що я не з тих людей, які можуть все життя нести тяжку ношу. Ненавиджу себе за це, тому і місця собі не знаходжу.
Обернувся і пішов.
— Я ось що собі думаю, — Махнюк приклав до чола вказівного пальця. — Якщо розумієш, що несила, заяви перед людьми, а не лютій на наших спинах. Питаєте, чому землі стали біднішими? Ви ось пройдіться по коморах, по стодолах родичів Габеля, тоді і посудіть — бідні чи багаті у нас землі.
— Не розумію одного, чого ви всі досі мовчали.
Махнюк подумав, а потім, посміхнувшись, сказав:
— На ваші слова розповім одну казку.
Зібралися одного разу на раду миші.
— Що чинити із кішкою — життя нікому не дає.
І порішили: повісити кішці на шию дзвінок.
Та тут взяла слово стара миша, що досі сиділа тихо в кутку.
— Файно, мудро придумали-сьте, панове. Тільки скажіть одне лиш, хто ж то тій кішці дзвінок буде вішати на шию?
Тільки зазоріло, Запотічний був біля правління. Невдовзі сюди прибув і Габель. Певно, від перепою, обличчя його обрезкло, білки очей взялися червоним і сльозились.
Побачивши перед собою Запотічного, Габель глухо промовив:
— Приїхали!?
І ось зараз, слово за словом, розповідав Запотічний про побачене, почуте. Говорив по-діловому, принципово, нічого не приховуючи.
Виступаючи, Запотічний інколи дивився у бік Габеля. Той опустив голову і жодного разу за весь час не глянув на присутніх. Інколи витирав чоло і ще нижче опускав голову. У такі хвилини Запотічному здавалося, що Габель зараз не витерпить, оголить перед усіма сорочку і в доказ своєї вини виставить шрам на плечах. Запотічний закінчив виступ і сів. Семиліт підвівся:
— Прошу, хто візьме першим слово?
Габель тяжко встав із стільця і глянув злими очима на Запотічного. Зараз це був не той Іштван Яношович, який кілька років тому так запобігливо відчиняв перед Запотічним дверці машини. Він не дійшов до трибуни, а зупинився перед Запотічним і вдарив кулаком об стіл.
— Знаєш, — почав стиха із наростаючою люттю. — У нас є поговірка: «Котрий кінь найбільше тягне, того і шмагають». Сьогодні я виведу вперед колгосп, а завтра будуть ще більше вимагати. А ріднею, яка працює зі мною, не тикай, у тебе її нема, завидки, мабуть, взяли.
Від останніх слів Запотічному стало не по собі.
— Як вам не соромно, товаришу Габель!? — крикнув на весь зал Семиліт. — Ви ж комуніст! Де ваша совість!
Габель перевів ненависний погляд на Семиліта, розстебнув піджак, поліз у кишеню і вийняв партквиток.
— На! — простягнув Семиліту червону книжечку.
Присутні оніміли. Застиг і Семиліт. Як у тумані, взяв квиток, поклав його на стіл і тільки прошепотів: