— Вийди!
Потім сів, враз якось обм’як, голова похилилась на стіл і через ніс хлинула кров.
Вони зустрілись через три дні у лікарні. Семиліт вдавав із себе бадьорого, хоча Запотічний добре бачив, якими зусиллями це йому вдається. Обличчя секретаря окружкому було бліде, без жодної кровинки.
— Ти бач, — посміхався Семиліт, жодним словом не нагадуючи про злощасний випадок, — війні давно уже кінець, а фронти у наших ранах ще гримлять. Та й взагалі, чи стихнуть вони.
Коротка зустріч закінчилась розмовою.
— Будемо, Мирославе, як кажуть, сватати тебе в підгорянський колгосп. Поважають тебе там люди, запам’ятали ще відтоді, як землю ділили. Скільки разів не бував у селі, завжди чув про тебе: «Золота людина, такого би нам голову».
Запотічний засовався на стільці.
— Розумію, — не даючи сказати слова, продовжив Семиліт. — Почнеш віднікуватись, мовляв, посада зовсім не по твоїй професії, тобі буде тяжко, не зумієш потягнути. Але кому з нас сьогодні легко? Час такий, що на бігу мусимо перекваліфіковуватись. Зрозумій, друже, це не моя примха… А зрештою, я вірю тобі. Я вірю, — на цей раз уже притишено мовив Семиліт, на якусь хвилину заплющивши втомлені очі.
Через кілька днів, перебираючи з рук Габеля печатку, Запотічний зрозумів — перебирає на себе долі сотень людей…
…Поминувши прямовисний берег, що ось уже добру сотню літ грозив розчавити своїми широчезними грудьми ріку, Запотічний спустився до води і присів на колоді, прихопленій Латорицею у далеких горах. Біля ніг злегка пританцьовували хвилі. Маленькі рибки, що спершу було злякалися чоловіка, знову зграями прилетіли до берега і з дитячою цікавістю розглядали Запотічного. Посередині течії, на невеликих острівках, квочками розсілися вербняки і ледь чутно перешіптувались. Дихнув ВІтер, вербові кущі сполохано знялися з насиджених місць, і листя їх знизу сліпуче загорілося проти сонця. Мирослав Олександрович зачерпнув жменями води, сполоснув обличчя і провів мокрими долонями по волоссю. Від того густа сивина стала ще срібнішою.
Запотічний належав до тих людей, які доходять до певної вікової межі, а далі мовби зупиняються на ній і стають часові не підвладні. Дні, місяці, роки ніби обтікають таких людей і майже не міняють зовні.
Запотічний ще й досі зберіг високу, струнку поставу, легку ходу… І навіть сиве, як іній, густе волосся не старило його у шістдесят років, а додавало яснішого вигляду обличчю і очам. Якимись дивними очима наділила природа Мирослава Олександровича. Крізь них на людину, здавалося, завжди дивилася його душа — лагідна, спокійна, щира. Навіть коли Запотічний сердився, виходив із себе, із глибин його очей і тоді світилася приємна доброта.
— На білому світі, сину, зло породжує лише зло і ненависть. Серед людей його багато, воно робить їх серця черствими, жовчними… затьмарює сонце, розум руйнує, вбиває. Тому твори для людей тільки добро, — повчала Запотічного у дитинстві мати. — 3 нього виростають тучні хліба і квіти, з нього витікають чисті ріки і джерела, все найпрекрасніше на землі — від добра. Якщо його робити людям — воно завжди повернеться і до тебе… Пам’ятай про це, сину.
Вимовлене матір’ю кілька десятиліть тому слово «сину» засвітилося Запотічному, як печальна сльоза за дорогим, котре не вернути, як і не заставити цю ріку текти супроти свого русла.
Він багато пережив, з різними людьми зустрічався, і все прекрасне, що побачив у них від світу цього, умістилось тепер в образі матері.
«Дивна річ — людська пам’ять, — думав Запотічний, згадуючи матір. — Усі болі, зло, що тобі причинили, час стирає, немов старанний учень на шкільній дошці ненавмисне допущену помилку. Залишаються у душі навіки дні світлі і радість, принесені людині ближніми. Як не примушуй себе відчути давню злість — не вийде. А от щастя завжди можеш пережити спочатку. І в цьому — велика загадка людської пам’яті…»
Хіба не міг Запотічний помститись недавно Габелю, позлорадствувати над його бідою. А приніс Іштван Яношович новому голові чимало прикростей. Хоча, чесно признатися, йдучи головою у Підгірне, Запотічний і не чекав тої ласкаво-улесливої посмішки, з якою Габель зустрів його у селі вперше.
…За вікном моторошно кричали опівнічні сніги. Сухі, сипучі, вони текли із гір сотнями ручаїв і зливалися над селом у безмежну білу ріку, під хвилями якої заблудилося у тривожному сні Підгірне.
Запотічний в цю пізню пору сидів у конторі і невеселі думки не давали піднятися із-за столу. Перша осінь його головування, як на біду, видалась нещасливою. Урожай, гріх казати, вродив красний, та коли наспіла пора збирання, до Підгірного, здавалося, з усього світу набрели дощі.