Майже половина врожаю зосталася під снігом.
Та й врятоване збіжжя — мокре, похоплене гниллю — пропадало у коморах. Люди розуміли обставини і не ремствували, що трудодень видався бідненький, але ходили якісь пригнічені, похмурі. До того ж і зима прийшла рано, зате багата снігами і люта. Все йшло на руку Габелю. Ходив цілими днями від хати до хати і просторікував:
— Багато зажили при новому голові? Думали, Христос явився у Підгірне і хлібиною всіх нагодує, ковтком вина напоїть. А воно як вийшло. При мені бульба пісною була, а тепер і того немає.
А за вікном вітер гнав із гір все нові і нові хвилі снігів. Задихані, сердиті, вони налітали на шибки, але налякані світлом, сахалися і мчали знову у ніч. І раптом Запотічного пронизав різкий удар у вікно. Лунко дзеленькнуло розбите скло. Каменюка вдарила в стіну. Не встиг обернутися, як крізь розбиту шибку влетіла друга. Перекинулась лампа. Темрява розплеснулась по конторі. Запотічний притьмом скочив за шафу і завмер. Широка тінь майнула у пробоїні вікна і пірнула у розгойдані габи снігової ріки. Спливла хвилина… Друга… Тиша… Запотічний обережно підійшов до дверей. Прислухався… На дворі і далі моторошно кричали сніги. Вийняв з кишені пістолет. Взявся за клямку і рвучко відчинив дворі. Пустка. Сніг поспішливо зализував на східцях людські сліди. Запотічний озирнувся і раптом помітив на дверях аркуш паперу, приткнутий лезом фінського ножа. Обережно зняв клаптик і зайшов у контору. Зняв зі столу скатертину, занавісив вікно і запалив лампу. Відтак схилився над запискою. «Коли тобі дороге життя, забирайся із села, зайдо! На роздуми маєш тиждень. Коли ні, землю тобі більше не топтати», — прочитав на клаптику Запотічний.
Якусь мить подумав, затим акуратно склав записку і сховав у шухляді.
Через кілька днів другий клаптик паперу поклав перед Мирославом секретар партійної організації Василь Попович.
— Прийшов ниньки ще вдосвіта у контору, — мовив розгублено Попович, — хочу відкривати двері, а на них ножем приколота записка, — і поклав перед Запотічним ніж. Мирослав розгорнув писульку і на цей раз прочитав: «Життя тобі, видно, надоїло. Помалу збирайся на другий світ».
— Мирославе Олександровичу, треба негайно викликати слідчих, — похопився секретар партійної організації.
Попович був загалом мудрий, далекоглядний чоловік, але занадто запальний. Життя слало перед ним дорогу із Підгірного у гарячу від боїв Іспанію, чудом врятувався з франкістського концтабору і втік у Францію, а звідти на торговому судні добрався до Радянського Союзу. І вже тільки через багато років повернувся у офіцерській формі знову до Підгірного. Великий світ навчив Поповича багато чому, але раптова гарячковість приносила йому подеколи немало неприємностей.
— А це вже не перша записка, — спокійно відповів Запотічний і вийняв із шухляди недавнє послання нічного гостя.
— І ви досі мовчали?! — прошепотів, задихаючись, Попович. — Сьогодні ж я викличу слідчого.
— А чи варто, Василю Петровичу? — посміхнувся Мирослав. — Невже не розумієте, що пише одна людина з тим, щоб прилякати. Ми викличемо слідчих, почнуться допити, дізнання, село переполошиться, люди почнуть боятися один одного. А це тільки на руку тому, хто пише: мовляв, мало того, що рік голодний, а тут новий голова через свою персону хоче ще й село у тюрму пересадити… Йдеться до того, щоб я людей проти себе поставив. Ви краще викличте до мене Габеля.
Іштван Яношович зайшов на другий день. Стримано привітався і став у дверях.
— Сідайте, — запросив Запотічний.
Габель криво усміхнувся.
— А я вже думав, що тут й місця сісти мені не буде.
— Як живете? — поцікавився Запотічний.
— Як риба у розсолі, — хмикнув Габель. — Хіба людина, яка тримала у руках печатку, може уже жити без неї… Весілля у селі — будьте добрі, Іштване Яношевичу, запрошуємо; хрестини — не оминіть нашу хату; заколють кабана — не погордуйте свіжішою… А кого ж запрошували? Не мене, а печатку, — мовив, іронізуючи, притворно жалібним голосом і встав, аби поклонитись печатці, що якраз лежала перед Запотічним. І тут його погляд натрапив на два ножі і записки, злегка прикриті газетою. Обличчя Габеля враз сполотніло, чоло зросив піт і, тремтячи всім тілом, втомлено сів. Глянув люто на Запотічного і приречено опустив голову.
— Продовжуйте, продовжуйте, — підбадьорив Мирослав.
Габель у напливі чи то гніву, чи страху раптом схопив себе за скроні, затряс головою і прошепотів:
— Ненавиджу!