Андрій Цінцірук
Коло Елу
«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення іскарбом для майбутніх поколінь.
Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
Світлій пам’яті моїх бабусь присвячую
Пролог
Над нічним містом задзвонили дзвони. З кожним ударом звук пронизував непроглядну темряву, заходячи глибше й глибше в лоно ночі. Розрізав її навпіл, намагаючись допомогти першим промінчикам сонця проникнути чимдалі в нутро чорноти, а звідти прогнати ніч подалі.
Промені світла щосили боролися з темрявою, начебто знаючи, що сьогодні вони мають мало часу, немовби усвідомлюючи, що нинішній час – час найдовшої ночі.
З боку пітьми виступав іще один союзник – бруківка, якою були вимощені навколишні вулиці й яка, мов гвардія, що вишикувалася рівним строєм, чорніла знизу. Адже, попри зиму, не було снігу – вічного побратима світла. Тож ніхто не міг радісно підхопити сонячне проміння й погратися ним, ганяючи врізнобіч і зачіпаючи перехожих.
Та несподівано за світло заступився вітер, що, як на замовлення, зібрав докупи всі хмари: і великі чорні кудлаті, і смішні білі, і схожі на кулі, і навіть прозорі срібні плямки, які нагадували органзу, – і відіслав їх за обрій. Вітер ніколи не робив щось задарма; напевно, йому самому набридла тягуча мряка.
Перші клаптики зимового сонячного світла проникали й у вікна будинків. Вони неохоче занурювалися подалі у квартири, чіпляючись то за краї дахів, то за шершаві сторічні стіни й віконні рами, неначе хотіли довше залишитися надворі та споглядати, як неквапливо прокидається місто.
Вулиці вже вирували. Ліниві трамваї зі скреготом поважно рухалися рівними лініями й осудливо крекотали, дивлячись на знахабнілі маршрутки, які так і силкувалися добігти до зупинки першими. Люди, втягнувши голови в коміри, кудись поспішали: хто до храму, а хто вже й на ринок. Деінде чимчикували перехожі, тягнучи за собою великі валізи та несучи важкі сумки. Зненацька деякі з них зупинялися, витягували невеликі мапи, та, не зрозумівши написаного, запитували, як їм дістатися до місця призначення, в інших перехожих. Ті, на хвилинку замислившись, починали активно махати руками. Вони чи то вказували напрямок, чи то хотіли піднятися вище в небо, щоб перехопити перші промені сонця й насолодитися ними швидше за інших.
Так починався недільний день львівської Привокзальної.
1
Так само, як і в інші помешкання міста Лева, світло завітало в невелику кімнату на третьому поверсі старого будинку. Сантиметр за сантиметром промені відвойовували територію й врешті досягли дальньої стіни. На стіні було два великі вікна, які здивовано дивились у небо, чекаючи побачити щось нове. Хоча за свій сторічний вік ці вікна бачили надзвичайно багато подій і могли розповісти безліч цікавих історій.
Кімната була звичайна, нічим не відрізнялася від багатьох інших кімнат старого міста. Хіба що розмір її був трохи більшим за інші. Тому все, що містилося в ній, здавалося непропорційно маленьким, очевидно, через високі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, застелений білою скатертиною, поруч – два стільці. Під однією стіною височіла шафа для одягу та масивні, майже під стелю стелажі з книжками. Книжок було так багато, що вони не поміщалися на полицях і займали вільний простір між стелажами та стелею.