Якби хтось поцікавився, що то за книги, то, вочевидь, здивувався б їхній різноманітній тематиці. Тут були й класичні першодруки, і пригодницька література, і детективи, і наукові праці. Були книги українською, польською та російською мовами, подекуди траплялися видання англійською та латиною. На полицях були і давні видання, і сучасні. Окремо, мов підкреслюючи ставлення до книжок, чільне місце займали старенький потріпаний «Кобзар» і товста старовинна Біблія…
Біля вікна в кімнаті розташувалися дві майже однакові тумби. На одній стояв телевізор, а друга була захаращена безліччю речей. Незважаючи на те, що предмети на ній стояли акуратно, складалося враження певного безладу. Очевидно, через те, що там були речі, що належали різному часу.
На тумбі стояв старовинний годинник, який цокав так голосно, що здавалося, ніби цокіт останній у його існуванні і він вкладає туди душу, якби б така в нього була. Праворуч тихо дрімав телефон. Ні, не стільниковий чи кнопковий, а велетенський апарат із дисковим набором яскраво-червоного кольору, що своїм незвичним забарвленням сильно кидався у вічі. Поруч лежав ноутбук, немов показуючи зверхнє ставлення до сусідніх речей.
У кімнаті над тумбою на стіні з одного боку висіла ікона, а з другого – світлина двох уже немолодих людей. Поруч притулився звичайний малюнок. Мабуть, йому було багато років. Контури, накреслені простим олівцем, вигоріли, тому, лише пильно придивившись, можна було розгледіти портрет молодої дівчини.
У кімнаті була присутня ще одна дійова «особа», що в такт годиннику підспівувала стишеним шумом, – велика голуба піч, яка, мов коронована королева, займала цілий куток. Вона випускала зі свого лона цівки світла-полум’я, що немов облизували масивні чавунні дверцята, попереджаючи: «До мене не підходь».
У протилежному кутку стояло невелике ліжко, на якому, мов гори, запорошені білим снігом, лежала велика пухка перина.
У помешканні панувала цілковита тиша, і лише звуковий дует годинника й печі надавав цій застиглій картині якоїсь життєвої реальності.
Та раптом пір’яні гори на ліжку затрусилися й поволі відсунулися. Звідти, мов із печери, випірнула невисокого зросту літня жінка і, опустивши ноги на підлогу, почала, не кваплячись, шукати капці. Процес цей тривав недовго. Вона спритно вскочила в пантофлі і, мов лижник, трохи шаркаючи ногами, попрямувала до пічки. За кілька секунд старенька поставила грубу на місце, відтягнувши її червоне жало. Далі поволі підійшла до вікна й витягла з кутка щось схоже на жердину, з якою стрибають спортсмени. Підняла її й відсунула напівзатулені штори, остаточно заповнюючи кімнату світлом. Ця дія не далася жінці так легко, як заспокоєння пічки, і вона, важко дихаючи, вийшла з кімнати.
Пройшовши через крихітний коридорчик, жінка потрапила на кухню. Це приміщення було невеликим і скромно обставленим. Старий біло-голубий сервант притулився вздовж однієї стіни. З другого боку розташувалися сучасні кухонні меблі з картатими дверцятами та навісними шафами. На тумбочці стояли фільтр для води, електрочайник та мікрохвильова піч.
На протилежній стіні від дверей було невеличке вікно, та воно не надто освітлювало приміщення, тому що виходило в малий напівтемний двір. Перед вікном стояв стіл. На ньому лежали коробка цукерок «Асорті», пачка духмяного чаю й пляшка коньяку «Тиса».
На якусь секунду господиня зупинилася перед столом, а потім, згадавши, що це за наїдки, зітхнула.
На кухні жінка рухалася дуже швидко, і за кілька хвилин тут уже шумів і плювався парою чайник.
Хазяйку цієї оселі звали Ганною-Софією. Не дивуйтеся, саме так. Усі думають, що тільки зараз модно називати дітей подвійними іменами, але слід зазначити, що це давня традиція. До того ж у нашої героїні є своя історія. І, можливо, вона нам її розкаже.
Заливши чай водою, Ганна-Софія на кілька хвилин вийшла з кухні. Та коли повернулася, узяла горнятко з паруючим запашним напоєм і попрямувала в кімнату. Підійшла до вікна й уже вкотре за своє некоротке життя визирнула на вулицю.
Перед нею величаво підпирав небо готичними шпилями костел. А чому костел? Вона не раз ловила себе на думці, що так називала церкву Ольги та Єлизавети. Цей храм нагадував Ганні-Софії власне життя. У собору також було подвійне ім’я, і за свій вік він встиг побувати й католицьким костелом із найбільшим органом у тогочасній Польщі, і приміщенням без призначення, а потім і просто складом, а от тепер перетворився на греко-католицьку церкву.