— Пане адвокате! — застережно озвалася суддя, і Рюне Сейм обернувся до неї.
— Так, ваша честь, я знаю, що балансую на межі дозволеного, але якщо можна прокуророві, то я теж повинен одержати право вказати на те, що його промова, яка мала б бути об'єктивним аналізом доказів у справі, насправді була чимсь зовсім іншим. На моє щире переконання, прокурор мав би стримати свою моральну заангажованість, не кажучи вже про моралізацію, доки ми закінчимо розгляд справи.
— Гадаю, ми зрозуміли суть вашого висловлювання, — відповіла суддя. Єва Ґрангейм мала втомлений вигляд, ніби вся ця судова тяганина сиділа їй в печінках. — Маєте ще щось додати?
— Лише одне. Коли ми найближчими днями надаватимемо докази, прошу суд ні на мить не забувати повторювати подумки запитання: чому?
Рюне Сейм прокашлявся, зазирнув у папери, перш ніж продовжити свою промову.
— Чому Мікаель Бренне скоїв те, у чому його звинувачують? Прокурор запропонував своє пояснення. Щоб виграти справу. Отже, Мікаель Бренне замовив жорстоке побиття свідка, щоб виграти справу. Але ж це не пояснення! Насправді тут виникає більше запитань, аніж відповідей. У ролі звинуваченого був не Мікаель Бренне, а Ганс Міккельсен. Бренне був лише адвокатом.
Ковток води. Театральна пауза.
— То хіба адвокати не прагнуть вигравати справи, запитаєте ви. Як постійний адвокат цього суду впродовж ледь не всього свого життя, я дам відповідь: так, ми прагнемо. Ми дуже прагнемо вигравати. Та, як правило, нам це не вдається. Більшість справ ми програємо, так і повинно бути. Перш ніж поліція висуне звинувачення й передасть матеріали розслідування до суду, вона мусить мати гарантію, що надані нею докази неспростовні. Поразка захисту у багатьох справах означає лише те, що прокурор виконав свою роботу, як належиться.
Рюне Сейм усміхнувся суддям, ледь повів плечем.
— Тому ми звикли програвати в суді. І хоч нам дуже кортить вигравати, можу вам довірити професійну таємницю: ми не втрачаємо сну через програні суддівські баталії. Так має бути. Адвокатів завжди запитують, ж вони можуть захищати злодіїв, убивць і ґвалтівників. Відповідей багато, але одна з них полягає у тому, що ми ніколи не ідентифікуємо себе з нашими клієнтами.
Знову знизування плечима. А тоді він раптом викинув уперед руку.
— Та я повинен визнати одну річ. Існує один мотив, що може змусити і часто змушує адвоката до переступу закону, порушення правил і зради виявленої до нього довіри. Це — гроші. Конкуренція на ринку клієнтів несамовита. Клієнти означають для захисника заробіток. Адвокати крадуть клієнтів один в одного. Трапляється, молоді, амбіційні або ж не надто талановиті адвокати іноді скорочують собі шлях до успіху, порушуючи правила, лиш би виграти справу. Але Мікаель Бренне? — Рюне поволі похитав головою, від чого щоки його задрижали. — Трохи статистики я викладу вам згодом, зараз дозвольте ствердити таке: адвокат Мікаель Бренне — це справжня історія успіху. Він має безліч клієнтів. Раніше, та й на момент арешту він мав у своєму портфелі не одну резонансну справу, зокрема й з голосних убивств, а це — беззаперечне свідчення того, що Мікаель Бренне перебуває у вищому цеховому ешелоні. Він не був молодим, нахабним жовторотиком, просуваючись угору щаблями кар'єрної драбини. Він не мав потреби скорочувати собі шлях до успіху. Він той успіх просто мав. Гадаю, прокуророві варто знайти кращий мотив, якщо він хоче засудити Мікаеля Бренне.
Ульв Ґарман мав вигляд, наче йому прикро дошкуляє мігрень. Він сидів, втупившись поглядом у стіл поперед себе, тер долонею чоло, і я витлумачив це, як добрий знак.
— Добра промова, — похвалив я Рюне Сейма. — Просто неперевершена!
Я казав щиро. Він добре виступив, краще ніж я від нього сподівався, та водночас я знав, що це мені не допоможе. У норвезькому судочинстві не існує вимоги про доведення мотивації злочинця, і це, мабуть, правильно. Згодом, заднім числом, виміряні нещадним мірилом часу, більшість злочинів виявляються безглуздими, незваженими або й зовсім ірраціональними. Та це нечасто рятувало злочинців від вироку, не врятувало б і мене. Я потребував більшого. Я потребував дива.
Розділ 58
Дежавю називається французькою невиразне відчуття, ніби історія повторюється. Саме так я почувався після обідньої перерви. Ульв Ґарман запально, проте стишеним голосом, розмовляв у коридорі перед дверима судової зали з поліцейським. Потім він підійшов до нас і, цілком мене ігноруючи, звернувся до Рюне.