— Ви раніше знали Олешера, пане Бренне?
— Якось представляв на суді байкерський клуб, членом якого він був. Але, почувши знову це ім'я, не зміг собі пригадати людини.
— Скільки членів у цьому клубі?
Я звів угору плечі, розвів руками.
— Не пригадую, навряд чи й знав коли-небудь.
— За моїми джерелами в поліції, близько п'ятнадцяти. Може таке бути?
— Цілком. Я вже казав, що не знаю.
— І ви не пригадуєте Мортена Олешера?
— Як фігуранта тієї справи — ні.
— Він бував у вашій фірмі?
Я трохи завагався.
— Не знаю. Тобто, не пригадую, але в моїх нотатках, у старій теці з матеріалами тієї справи, він значиться, отже, бував.
— Ага! І скільки ж разів?
— Три, здається.
— Так зазначено і в документах. Тричі він там побував. Хто іще з клубу приходив на ваші зустрічі?
— Четверо, наскільки пам'ятаю.
— Це теж збігається з записами. Четверо… Одні й ті ж п'ятеро осіб були присутні на трьох зустрічах з вами.
— Очевидно, так.
— Однак Олешера ви не пригадуєте?
— Ні.
— Ви зустрічалися або ж розмовляли з ним навесні чи на початку літа цього року?
— Ні.
— Впевнені?
— Абсолютно.
Ґарман задоволено просіяв, і я знав, чому. Саме така моя відповідь була йому потрібна, щоб виставити мене брехуном. Спершу він виклав переді мною роздруківку моїх телефонних розмов, яка свідчила, що Мортен Олешер телефонував мені. Потім перейшов до зустрічі, яка нібито відбулася у святіванський вечір, і докладного опису Олішером мого одягу того дня. Я йорзався на стільці, прів і відповідав здебільшого «Ні!» або «Не знаю!»
Судді запопадливо стенографували допит. Єва Ґрангейм дивилася на мене, звівши вгору брови, ніби дивувалася, чи це все, на що я здатний, я — з таким великим адвокатським досвідом. Та я не мав вибору, не міг відповідати інакше. Надто пізно було конструювати пояснення. Захиститися я тепер міг лише правдою.
Ґарман тягнув кота за хвіст, скільки міг. І саме слушної миті, коли суддя почала виявляти перші, ледве помітні ознаки нетерплячості, він згорнув перед собою теку з документами, даючи зрозуміти, що вже закінчує допитування.
— А на завершення, пане Бренне, скажіть мені ще одне. Навіщо Мортенові Олешерові зводити на вас наклеп, якщо це неправда?
— Не знаю. Можливо, щоб…
— Щоб — що?
Я зам'явся.
— Можливо, щоб приховати справжню причину.
— Ага! Але, якщо все так, як ви кажете, то мала б бути попередня змова, хіба ні? І оці телефонні дзвінки, описи вашого одягу не випадковість?
— Звісно. Усе мало б бути сплановано заздалегідь.
— Отже, іншими словами, ви вважаєте це змовою?
— Так, — кивнув я.
— Перепрошую, Бренне? Кажіть голосніше!
— Я сказав — так, вважаю це змовою.
— Може, й теорію маєте, хто б міг стояти за цією змовою з метою зашкодити вам? Напевно, ж такі думки приходили вам до голови останніми місяцями…
Раптом уся ця вистава стала мені впоперек горла. Мене бісила ледь вловна іронія у голосі Ґармана, вічно зведена угору брова, що мала б демонструвати ввічливий скепсис; трафляло від того, що мене обводять довкола пальця, як дурного осла, і я вперше за весь цей довгий день трохи зірвався.
— Так, звісно, такі думки снували в моїй голові! — підвищив я тон. Я й сам чув, що перейшов на надто високі регістри, і голос ледь-ледь тремтів. — Та я майже ні про що інше не думав за останні півроку. Однак не знаю, хто насправді за всім стоїть. Це може бути будь-хто, хто мене не терпить. Це можете бути ви, як на те пішло…
— Тут не йдеться про те, наскільки я вас терплю чи не терплю, Мікаелю Бренне. Правду кажучи, я нічого не маю супроти вас, — Ґарман усміхнувся мені з нальотом смутку в усмішці, ніби йому насправді мене шкода, але обов'язок понад усе. — Але я маю багато чого проти вашого вчинку.
Цього разу було вже зовсім легко витлумачити вираз очей Ульва Ґармана. Я бачив його задоволення, незмірне задоволення собою. Та воно й не дивно. Він розіп'яв мене на хресті перед усією громадськістю, і, якби всього мене не сковувало апатичне заціпеніння, я б, напевно, відчув фізичний біль.