Навіть думка про можливі кілька годин перебування під арештом не непокоїла мене. Місце ж мені не зовсім чуже. Бував у камерах незліченну кількість разів, спілкуючись з клієнтами. Здебільшого розмови велися в тісних, крихітних кімнатках для відвідувачів, але іноді, коли там було зайнято, я зустрічався з клієнтами в їхніх камерах. Отож я не вперше проводив час у кам'яному мішку. Ця камера розрахована на п'яних до непритомності суб'єктів. Тут вони могли мочитися, випорожнюватися, блювати, потім усе це змивалося струменем води й дезінфікувалося. Я сподівався, що мене запроторили до такої камери лише тому, що у в'язниці місця бракувало. Можливі дві причини: або брак місця, або ж поліція терпіти не може адвокатів.
Я чекав, коли ж мене поведуть на допит, однак спливали години й нічого не відбувалося. Охорона тільки пересмикувала плечима на мої запитання.
— Не знаємо. Нам нічого не кажуть…
Вони ніяково усміхалися, бо ж ми давно зналися. Принаймні часто тут зустрічалися, кивали одне одному на знак привітання, обмінювалися ввічливими фразами. Я влітав у ці похмурі катакомби з кейсом у руці, зодягнений у дорогі костюми і високий професійний статус, сповнений певності в собі й відповідності тій ролі, яку грав. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Ідучи з конвоєм до туалету, мусив притримувати штани рукою. Я був неголений і немитий, спав одягнений, і ніхто з нас — ні конвоїри, ані я — не знали, як поводитися, збиті з пантелику раптовою, кардинальною переміною ролей. Тому охоронці ставилися до мене ввічливо та поштиво, однак уникали дивитися у вічі.
— Не знаємо, — водно відповідали вони на мої надокучливі запитання, чіпляючись поглядом за щось над моїм правим плечем.
Від того мені здавалося, ніби я невидимий, ніби й зовсім не існую. Не раз так і кортіло зірватися на крик: «Дивіться на мене! Погляньте, це ж я — Мікаель Бренне! Ми знаємо одне одного. Гляньте мені в очі, чорти б вас ухопили!»
Та я стримувався. І ввічливо дякував.
Уночі мені не спалося. Я годинами перевертався з боку на бік. Події у судовій залі, які перше сприймалися ніби крізь паволоку, тепер яскраво стояли перед очима. Я переживав їх знову й знову. Шепотіння Ульва Ґармана з поліцейським. Мить, коли він замість Ганса Міккельсена вимовив моє ім'я. Його погляд, коли він, зрештою, глянув на мене. І вираз його очей. Холодний дотик кайданок на моїх зап'ястках і сліпучі спалахи фотоапаратів. Мій мозок безупинно прокручував один і той же фільм. Я намагався не думати, намагався заснути, але марно.
Довкруж мене чулися крики й стогони, брязкання дверей, десь хтось плакав, хтось молився, а хтось кляв. Усі звуки в'язниці тут, унизу, у катакомбах, наче посилювалися. Відлуння грюку сталевих дверей двигтіло між стінами й оглушливо било в вуха. Я згорнувся у позі ембріона, обхопив голову руками, силкуючись відгородитися від зовнішнього світу, але звуки незмовкною какофонією досягали моїх вух. Мене вкинуло в піт. У камері ставало дедалі задушливіше. За якийсь час я відчув, яким спертим стає повітря, як важко дихати.
Я вертівся на матраці, скинув з себе вовняного коца, якого мені видав наглядач, та мені не полегшало. Камера здалася тіснішою, ніж досі. Здавалося, ніби бетонні стіни брудно-жовтого кольору непомітно зсунулися докупи. Я почав відчувати вагу всієї поліційної будівлі над собою, усіх поверхів — немилосердну багатотонну вагу сталі й бетону.
Заплющив очі — даремні намагання. Піт цебенів струмками. Я заткав рота пальцями, не то гриз їх, не то смоктав. Пітьма росла, ширилася, заповнювала по вінця моє нутро. Я чув власні звуки. Короткі схлипи.
А тоді, не знаючи, за що вхопитися, не маючи іншого порятунку, прикипів поглядом до базгранини на стіні, ледве видимої у сутіні.
X… П…. І ерегований пеніс.
Щось було в тому надійне й добре знайоме, майже буденне. Схожу писанину я бачив сотнями на стінах убиралень, на зашмарованих кам'яних мурах, та вперше вони стали для мене не порожнім звуком. Ніби промовляли: «Я тут. Я живий. Я чоловік. Я хочу кохатися, хочу жити».
Я теж цього хотів. Усю довжелезну ніч я не зводив очей з нашкрябаних слів й убогого малюнка, аж доки якась ледь вловима зміна ритму тюремного пульсу підказала мені, що ніч нарешті скінчилася.
Розділ 6
— Ви ж знаєте процедуру, пане Бренне, — мовив огрядний слідчий. Забираючи мене з камери й ведучи на допит, він відрекомендувався, але я відразу забув його ім'я. — Та все ж, задля порядку, хочу нагадати, що ви не зобов'язані давати будь-які пояснення поліції, натомість, якщо забажаєте, маєте право на адвоката.