Рюне Сейм підвівся, повільно й важко.
— Гадаю, прокурор закінчив, — мовив він, обернувся до Ґармана, чекаючи його ствердного кивка. — Я хотів би приступити до допиту підсудного трохи згодом, якщо суд не проти.
Розділ 60
Після вечері я подався до контори. Не тому, що мусив, не тому, аби щось терміново залагодити, а тому, що не мав чого вчепитися. Крихітний кабінетик був завалений документами й брудними філіжанками з-під кави. Я заходився прибирати. Поскладав папери в теки, попідшивав у скорозшивачі, викинув до смітника жовті папірці з нотатками й незрозумілими записами-нагадуваннями, усілякий непотріб, який неймовірно швидко нагромадився на моєму столі. В одній з шухляд пані Сьоренсен знайшов пластикові мішки й згріб туди сміття. Збоку здавалося, ніби я готуюся до переїзду. Можливо, так воно й було. Не багато ж з мене буде користі та втіхи для Сюнне після оголошення присуду.
Потім я виніс брудний посуд до маленької кухоньки-мансарди позаду рецепції. Коли прийшла Сюнне, я саме мив філіжанки. Вона стала в дверях, приголомшено дивлячись на мене.
— Миєш посуд?
— Як бачиш!
— Господи, Мікаелю, ніколи не думала…
— Що?
— Ніколи й не думала, що ти знаєш, як це робиться…
Помивши посуд, я витер руки й навідався до Сюнне.
— Над чим працюєш?
— Над Ароном Сьорвіком. Маю намір закінчити цього тижня складання запиту на перегляд його справи.
— Звідки такий поспіх?
— Бо цього тижня у мене з'явився вільний час. З понеділка судові справи посиплються градом. А ти чого тут?
— Та, просто… сама знаєш… не можу всидіти на місці. Вирішив трохи прибрати в себе…
— То й добре. Можеш допомогти мені з запитом. Як на те пішло, ти знаєш справу краще за будь-кого.
Саме те, що треба. Я й так не мав, чим зайнятися, то вже ліпше заритися з головою у роботу, ніж гризтися проблемами й думати про катастрофу, яка невідворотно наближалася.
Кілька годин ми зосереджено працювали. Спершу склали разом диспозицію. Потім я заходився писати проект подання, а Сюнне, тим часом, гортала теки, вишукуючи документи, які ми збиралися подати разом з запитом. Я не відразу поринув у роботу, а втягнувшись, забув про все на світі. Коли Сюнне зазирнула до мого кабінетика, виявилося, що минуло майже дві години.
— Кава в мене?
— Знову бруднитимеш посуд? — дорікнув я, але підвівся, розправив затерплу спину й рушив до її офісу.
— Я тут подумала про допит, якого нема в документах, — озвалася Сюнне.
— Що? — думками я витав деінде.
— Подружня пара… ти знаєш, про кого я кажу.
Орнітолог з дружиною…
— Вііґ-Сьоренсен.
— О, власне. Про допит ми знаємо лише з її слів…
— Чого б це їй брехати?
— Уявлення не маю. Просто міркую уголос. З біса дивно, як це протокол допиту безслідно розчинився у повітрі. Та й про цих людей нам нічого не відомо. Їх навіть ніхто не пам'ятає. Отож ми маємо лише слова самої пані, ніби вона з чоловіком була тоді на Вестьой.
Я подався до свого кабінету й повернувся з світлинами.
— Ось, дивись, — я простягнув Сюнне єдину світлину, на якій головним об'єктом був не орел. — Це фото, без сумніву, зроблене на Вестьой. Глянь на дату й час. Приблизно тоді, як було вбито Анну.
— А ця гола жінка, що так виклично позує, лежачи, — загадкова пані Вііґ-Сьоренсен?
Я втратив терпіння.
— Так, це вона. Чого ти добиваєшся, Сюнне? Справа розкрита, убивця зізнався. Чого тобі іще?
— Я нічого не добиваюся, — повела плечем Сюнне. — Я пишу подання на перегляд справи і не можу пояснити, куди подівся протокол допиту. Щось тут не тримається купи, Мікаелю. Його немає в матеріалах справи, він не значиться в реєстрі документів. Ти певний, що його ніде немає? Чи могла якимсь чином статися помилка?
Усі матеріали нумеруються і вкладаються до відповідної теки, залежно від типу документа. Усім допитам свідків присвоюється однаковий номер римською цифрою, а ще додатково проставляють нумерацію арабськими цифрами.
— Ніде немає. Я все перевірив. Можу гарантувати, що протоколу в матеріалах справи нема. Можеш не гаяти даремно часу ще раз.
Але Сюнне вже гортала теку з допитами свідків.
— Гм… Маєш радію. Немає принаймні тут. Але…