— Співчуваю, Унн, — її щока була холодною на дотик, ніби з пластику.
— Дякую, що прийшов.
Потім були поминки в домі Унн. Ми пішли, бо відчували себе зобов'язаними піти. Подруги й родина наготували купу наїдків. Ми пили каву, їли макаронний салат і тістечка. Колеги стиха розмовляли між собою. Спершу я стояв з Фінном та Сюнне, але поступово почали підтягуватися до мене інші правники, щось мимротіли, які вони раді, що мене виправдали, мовляв, завжди знали, що я невинний, і як усі тішаться, що я знову повернувся у їхні лави. Я відповідав на рукостискання, дякував, запевняв, що маю намір невдовзі повернутися до роботи. Сюнне скривила кутик рота.
— О, набігли шакали, — тихо мовила вона. — Де вони були зі своєю підтримкою, коли ти її найбільше потребував?
— Пусте! — відмахнувся я. — Іншого годі було й сподіватися. Це ж не близькі друзі, а лише колеги й знайомі.
Сюнне кивнула, та я бачив, що вона зі мною не згідна.
Ганс Улав не підійшов, як, зрештою, і Стейнар. Вони були присутні на поминках, але цілком мене ігнорували.
Унн ніде не було видно. Я запитав, де вона, її сестра сказала, що Унн лягла трохи відпочити. Тоді я запитав про дітей, і сестра сказала, що діти в бабусі, матері Унн, разом з рештою двоюрідних сестер та братів.
— З ними все гаразд? — поцікавився я, і вона глянула на мене, наче на ідіота.
— Ні, звісно! Вони сумують… Але ми велика родина, близька й щира. Разом здолаємо горе.
Я вийшов на терасу подихати трохи свіжим повітрям. Там диміли курці, серед них — Рюне Сейм, хоч і намагався покинути курити. Він прикликав мене помахом руки до невеличкого гурту, що стояв осторонь, хапаючи дрижаки від холоду. Я помітив, як грудка тютюнової пастили відстовбурчила його верхню губу.
— Як справи, Рюне? — запитав я.
— Ти чув про Ульва Ґармана?
— Ні. А що, є новини?
— Так. Його знайшли на дорозі до Квамскоґена. З'їхав з шосе й зірвався униз з п'ятдесятиметрової скелі. Нелегко було помітити покалічене авто з дороги.
Між нами запала тиша.
— Нещасний випадок? — втрутився молодий адвокат з бізнесових питань.
Рюне знизав плечима.
— Кажуть, на асфальті не було гальмівного сліду, але хтозна…
— Навіщо він це зробив? — запитав адвокат. — Я мав на увазі, навіщо сфальшував докази? Він був чудовим юристом, хіба ні? Однаково його кар'єра на тому б не припинилася…
Усі погляди звернулися до мене, наче я знав відповідь. Але я тільки похитав головою.
— Не знаю. Він був амбіційною людиною. Може, занадто квапився видертися кар'єрною драбиною нагору. У кожному разі готовий був переступити мій труп, аби врятувати свою репутацію і кар'єру. А може, усе починалося зовсім інакше. Можливо, він так само, як і Ґюннар Скейє, щиро був переконаний у винуватості Арона й будь-якою ціною прагнув завадити йому вбивати знову. Усе могло бути саме так…
На мить усі замовкли, а тоді знову заговорив молодий адвокат-економіст. Видно, ніяк не міг втримати язика на припоні.
— Але ж яке падіння! З вершин влади в дослівно найглибше провалля. Як у стародавній грецькій трагедії. Бідолаха!
Я знову похитав головою.
— Він собі на це заслужив. Якщо не за наругу наді мною, то принаймні за те, що без тіні вагань вчинив з Ґерд Ґарсгол.
— З ким?
Ніхто вже не пригадував, хто це така.
— Байдуже, — відповів я.
Розділ 64
На власному досвіді я переконався, як легко втратити адвокатську ліцензію і як важко її повернути. Усі медїі тільки й говорили про моє професійне воскресіння і про ганьбу Ульва Ґармана та його безславну загибель. Не було, мабуть, в усій країні людини, яка б не знала, що я став жертвою змови, і вже ніхто не сумнівався у моїй невинуватості. Та, видно, цього було недостатньо для асоціації адвокатів. Вони вимагали формального завершення судового процесу, перш ніж розглядати питання про повернення мені адвокатського титулу.
А справа моя ще не була завершена. Спершу вона мала повернутися з суду до прокуратури. На це потрібен час. Підозрюю, суддя Єва Ґрангейм не дуже добре уявляла собі, що робити з карною справою, на розгляді якої прокурора було викрито як злочинця, і той собі мовчки почимчикував з судової зали.
Потрапивши нарешті до прокуратури, справа відлежувалася ще там. Вочевидь, ніхто з колишніх колег Ульва Ґармана не бажав або не міг взятися за неї. Я дзьобав їх і штрикав, спершу нагадуваннями телефоном, потім — у письмовій формі. Намарно. Зрештою, зателефонував Рюне Сеймові і наскаржився.