— Зустрінемося завтра о дванадцятій перед прокуратурою, — сказав він.
Обличчя головного прокурора Кільберґа мало цілком нейтральний вираз, але розмовляв він винятково з Рюне Сеймом, не зі мною.
— Звісно, ми опрацюємо справу якнайшвидше, — сказав він. — Але спершу треба її відіслати в поліцію для дорозслідування, а ваш клієнт повинен змиритися з тим, що його справа така, як і всі інші, і не є пріоритетною.
Я пообіцяв Рюне тримати язика на припоні, однак слова не дотримав і відразу зірвався.
— Чому ви не відповідали на мої звернення? А ще мені цікаво, якого дідька ви, пане Кільберґ, у розмові уникаєте дивитися на мене чи називати мене на ім'я, звертаючись у третій особі, ніби мене тут і не існує зовсім. Можна подумати, я вчинив якийсь переступ, але нічого подібного не було. Це прокурор вашої контори стільки разів порушував закон, що годі собі й уявити, виваляв мене в болоті, намагався зруйнувати моє життя і кар'єру, і йому це майже вдалося! То, може, спуститеся з небес до елементарної людської порядності! Га?
Доки я говорив, Кільберґ поступово наливався багрянцем, якоїсь миті я навіть злякався, що він лусне. Тоді б принаймні вперше хтось побачив, як він втрачає самовладання. Але цього не сталося. Натомість Кільберґ схилив голову й процідив крізь зуби:
— Даруйте, пане Бренне. Звісно ж, ви маєте рацію…
Рюне повернувся до мене.
— Ти обіцявся не пащекувати, Мікаелю. Я, до речі, сам збирався усе це сказати. Послухайте, пане Кільберґ, я наполягаю, щоб ви відкликали звинувачення проти Мікаеля завтра ще до дванадцятої…
— Я ніяк не можу…
— …якщо ваша контора не хоче знову красуватися на перших шпальтах усіх газет країни з звинуваченнями у затягуванні процесу як акту помсти Мікаелеві Бренне. А ще я вимагатиму компенсації за моральну шкоду, яка сягне астрономічних розмірів.
— Усе зовсім не так, як…
— Можливо, й не так, але журналістам сподобається, — Рюне підвівся, я — теж. — І, пане Кільберґ… ваша контора в боргу перед Бренне. Не кажу, що я підозрюю вас у затягуванні справи, але мій клієнт зазнав великої несправедливості, і ви зобов'язані, і морально, і юридично, врегулювати цю справу, — Рюне говорив так авторитетно, з такою гідністю, якої я від нього навіть не чекав. — Отже, завтра, до дванадцятої. Анулювання справи як такої, що не містить складу злочину. Дванадцята, ані хвилиною пізніше!
Рішення прокуратури про відкликання звинувачення кур'єр приніс до мого офісу наступного ранку рівно об одинадцятій. А ще за тиждень мені повернули адвокатську ліцензію.
— Вітаю! — зраділа Сюнне.
— Ти серйозно сказала оте в окружному суді? — запитав я. — Про Берґстрьом & Бренне?
— Звісно, серйозно! Але ти можеш знайти собі ліпшу, прибутковішу компанію, ніж моя, Мікаелю.
— Може, й прибутковішу, та не ліпшу. Але я пропоную назву Бренне & Берґстрьом.
— Е ні! Це моя фірма. Я засновник, так би мовити, а тебе можу з ласки своєї взяти партнером. Беручи до уваги, що результати останніх місяців твоєї роботи як юрисконсульта можна вважати задовільними. Тому залишиться Берґстрьом & Бренне.
Прийшла зима з мрякою, пронизливими західними вітрами й іноді — задля розмаїття — мокрим снігом з дощем. Кілька разів сніжило, надто ввечері, і довколишній світ на часину ставав чистим, м'яким і гарним. А тоді знову тепліло. Сніг танув, під ногами квацяла мокреча, щоб невдовзі стужавіти від морозцю, вкритися тонким шаром криги й обернутися ковзанкою для перехожих. З моря знову накочувався новий циклон, дощ змивав ожеледь, і весь цикл повторювався. Одного дня у моєму кабінеті звідкись взявся лист. Я розпечатав його, з конверта без адреси випали два звичайні аркушики паперу.
«Дорогий Мікаелю, — було написано охайним почерком на одному з аркушів. — Вітаю тебе з виправданням і реабілітацією твого доброго імені. Я весь час думала про тебе. Просто хочу, аби ти про це знав. Так сумно за Петером. Він телефонував мені за кілька днів до смерті, просив знайти один потрібний тобі додаток. Я виконала його прохання, але за всіма похоронними клопотами забула той документ тобі надіслати. Сподіваюся, ти не мав через це неприємностей. У кожному разі надсилаю його тепер.
Щиро,
Єва
P.S. Я так зрозуміла, що ви з Петером помирилися перед його смертю. Я дуже цьому рада.»
Табличка Ула & Со ще висіла на своєму місці, хоч Петера більше й не було. Може, не квапилися її знімати, сподіваючись ще покористуватись його реноме. Попри те, що табличка була відносно новою, вона вже втратила глянець, стала матовою з нальотом патини, ніби на неї теж наклала своє тавро зима. Я знав замковий код вхідних дверей, але цього разу подзвонив.