Я йорзнувся на стільці, підняв руку почухати голову й раптом відчув власний запах. Кислий запах немитого тіла. Провів долонею по підборіддю і намацав колючий заріст. Язик наче болотом обліплений. Сухі, потріскані уста. Інший слідчий голосно зареготав. Я обернувся, здивовано глипнув на нього.
— Отже, це ви мали всі шанси стати найкращим адвокатом у місті? — хмикнув він. — То, мабуть, немає сенсу приводити вам вашого ж колегу?
Мені смішно не було.
— Ви готові давати пояснення, пане Бренне? — знову озвався огрядний.
Я здвигнув плечима.
— Так. Чом би й ні. Може, нам пощастить раз і назавжди з'ясувати це непорозуміння.
— Побачимо, — усміхнувся товстун, однак усмішка не сягнула його очей. — Почнімо трохи здалеку.
Так воно завжди. Поліцейський допит ніколи не відштовхується від головного, не починається з суті справи. А зовсім з іншого місця, з певних, надійних фактів, які важко піддати сумніву. Як ваше ім'я, де ви мешкаєте і таке подібне. У такий спосіб відбувається розподіл ролей і задається темп. Поліцейський запитує, підозрюваний відповідає. Постає певна комунікативна ситуація, а бесіда, як і будь-яке міжлюдське спілкування, має свою динаміку й підлягає власним законам. У процесі розмови брехня, недомовки, не надто правдиві свідчення можуть виявитися ледь помітними відхиленнями від нормальної поведінки, порушеннями природного ритму розмови. Досвідчений слідчий зуміє вловити в ваганні, зміні темпу розповіді, у перепаді емоційних температур підозрюваного найменші ознаки того, що йому таки вдалося заторкнути вразливу струну.
Усі ці тонкощі я знав, не раз вдавався до них під час допиту свідків у суді, а тепер — нікуди не дітися — сам мав через це пройти. Я підтвердив, що звуся Мікаель Бренне, мені сорок п'ять років, адвокат з фаху.
— Адреса проживання, — вів далі слідчий. — Ви мешкаєте сам?
— Так.
— Одружений чи живете в громадянському шлюбі?
Я був одружений, але це було так давно й залишило по собі такі прикрі спогади, що я про той шлюб майже забув. Мав донедавна й співмешканку, Карі. Ось її я не забув. Анітрохи не забув.
— Я живу сам.
— Гм, — слідчий клацав на клавіатурі. — Раніше суджений?
— Що?!
— Чи були ви раніше засуджений за якийсь злочин, пане Бренне?
Кілька років тому я вбив чоловіка, клієнта, який погрожував мені й шантажував, але про це ніхто не знав.
— Ні. Під судом ніколи не був.
Так текла собі бесіда, нейтральні запитання, нейтральна інформація. Я навіть відчув, як почав розпружуватися. Огрядний слідчий відхилився на спинку стільця.
— Переходимо до справи, пане Бренне. Напад на Ґерд Ґарсгол.
— Про який я нічого не знаю, — докінчив я фразу.
— Хтозна, можливо, й не знаєте, — усміхнувся слідчий. — Це нам треба спробувати з'ясувати. Може, почнемо з ваших стосунків з Гансом Міккельсеном, він же Грек?
— А що з тими стосунками?
— Ви були його адвокатом, так?
— Так.
— Як він став вашим клієнтом?
— Вибачте?
— Хто кого знайшов, ви Грека чи він вас?
— Ясна річ, він!
— Як?
— Зателефонував мені, здається.
— І що сказав? Про що була розмова?
Я вже, було, розтулив рота відповісти, але миттю збагнув, що ступаю у пастку. Адвокатське правило номер один: Ніколи не розкривайся!
— Я не маю права говорити про стосунки з клієнтом, це конфіденційна інформація.
— Але ж не все, про що ви розмовляли з Гансом Міккельсеном, потрапляє під це визначення, пане Бренне. Я не прошу вас розголошувати подробиць, які могли б зашкодити Грекові. У цій ситуації вам варто думати насамперед про себе…
Мене раптом втомило це монотонне, химерне тупцяння на місці. Час переходити до суті справи.
— Я хотів би прочитати заяву Мортена Олешера.
— Звісно, ви матимете таку нагоду, але на все свій час. Може, повернемося до…
— Ні, я наполягаю.
— Не будьте таким нетерплячим, пане Бренне. Ми могли б принаймні…
Я підвівся зі стільця.
— Тоді я вимагаю адвоката. І мені потрібні туалетні приладдя та чистий одяг. Якщо ви не маєте наміру мене відпускати?
Слідчий заперечно похитав головою. Вигляд він мав нерадісний, бо щойно втратив шанс витягнути з мене хоч дещицю.
— Про звільнення поки навіть не йдеться, пане Бренне…
Рюне Сейм мав важке м'ясисте обличчя з обвислим подвійним підборіддям і щоками, помережаними потрісканими кровоносними судинами, зате його лагідні карі очі завжди наводили мене на думку про великого, доброго собаку. Чималий кавалок життя він пропрацював штатним адвокатом місцевого суду, і хоч не славився красномовством, невдахою його теж годі назвати. Він був педантичним, ретельним, сумлінним, а це, зазвичай, важливіші якості, аніж спонтанна геніальність.