Ґарсгол чи на когось іншого, — я безпорадно розвів руками. — Навіщо мені це?
Суддею була жінка десь п'ятдесятилітнього віку, сивоволоса, з невиразними, трохи розплилими рисами обличчя. Вона недовірливо глянула на мене, стиснувши уста.
— Щоб допомогти своєму клієнтові, пане Бренне. Щоб виграти справу!
Я похитав головою.
— Абсурд! Я не маю потреби вдаватися до крайнощів чи переступати закон, щоб допомагати своїм клієнтам.
— Що ж, це аргументація, але не доказ…
Я лише голову схилив, змовчав про те, що вона першою почала, її звинувачення теж були голослівними.
— Так, ваша честь… Та, як уже було сказано, я нічого не знаю, а тому, на жаль, нічим не можу допомогти.
— Гм… Ваше слово, пане прокуроре?
— Дякую, — підвівся зі свого місця Ульв Ґарман.
Я був шокований, побачивши його. Державний прокурор не бере участі в судовому засіданні з приводу обрання запобіжного заходу для затриманого. Це компетенція представника поліції. Тож присутність Ґармана занепокоїла мене, я не розумів причин його появи в суді. А коли запитав про це Рюне Сейма, той лише похитав головою.
— Не знаю, Мікаелю. Прийми це за комплімент. Він, певно, вважає, що поліцейські юристи погано знають свою роботу…
Ґарман відкашлявся.
— Ви кажете, Бренне, ніби не знаєте Мортена Олешера…
Бренне… Не адвокат Бренне.
— Не знаю.
— Гм, — Ґарман погортав папери на столі перед собою. — Хіба не ви захищали байкерський клуб Dark Knights?
— Dark Knights? Так, було таке, давно, кілька років тому. Здається, щось там було пов'язане з приміщенням клубу, якісь махінації з контрактом оренди чи що.
— Саме так. А ви були їхнім адвокатом?
— Я вже сказав…
— Мортен Олешер член клубу Dark Knights.
Мене ніби хтось неочікувано під груди вдарив, аж дихання перехопило.
— Бренне? Ви й далі наполягатимете, ніби його не знаєте?
— Я… я його не пригадую. Це, звісно, можливо, але я не можу стверджувати, що…
— Згідно з протоколом зустрічі, написаним, до речі, на вашому фірмовому бланку, Мортен Олешер побував у вашому офісі 2 лютого 2005 року. Далі наполягаєте, що не знайомі з ним?
Я напружено копирсався у пам'яті, але жодних асоціацій з іменем Мортена Олешера не з'являлося.
— Він міг побувати в офісі, але тоді, наскільки я пригадую, дуже багато членів того клубу перейшли через мою контору. Конкретно його не пригадую, таки ні…
— Отже, не пригадуєте, — хмикнув Ґарман. — Та все ж ви зустрічалися. Він вас пам'ятає.
Уперше за свою кар'єру я був радий відсутності в залі публіки й журналістів. На прохання Ґармана засідання відбувалося за зачиненими дверима з метою збереження таємниці слідства. Суд задовольнив його прохання. Мені несамовито захотілося лягти головою на стіл, тільки на мить, перевести дух і зібратися з думками, натомість я змусив себе подивитися прокуророві просто в вічі.
— Цілком можливо, що так воно й було, хоча я цього не пригадую. Та однозначно ми не зустрічалися тепер, у зв'язку з цією справою. Це звичайнісінький наклеп.
— Гаразд, — сказав Ґарман тоном, у якому вчувалася ввічлива недовіра.
Я і раніше під час судових засідань часто чув оцей його тон, але тепер все було інакше. Тон стосувався іншого відповідача. Нині мене звинувачували в брехні, якої я не міг спростувати. У мені починав клекотати гнів.
— Де ви були ввечері 23 червня, Бренне?
— 23 червня? Увечері на Купала?
— Саме так. Близько дев'ятої вечора, щоб бути точним. Пам'ятаєте, де тоді були?
— На це запитання легко відповісти, пане прокуроре. На пробіжці… То була довга прогулянка, я бігав доріжкою, що веде уздовж міської водозбірні, — я аж усміхнувся. — А що? Мортен Олешер стверджує, ніби саме тоді одержав від мене замовлення? Того вечора там були й інші бігуни, тож, гадаю, не важко знайти свідків, які мене бачили.
— Гм, без сумніву, але такої потреби немає. Щодо цього пункту ваші слова не суперечать словам Олешера, — Ґарман взяв аркуш паперу й примружився, читаючи. — Він заявляє, що зустрівся з вами, як і було умовлено, біля водозбірні, за кілька сотень метрів від відгалуження тунелю. За словами Олешера, ви були вдягнені в спортивний костюм, захекалися…
Цього разу від його слів мені не подих перехопило. То був прямий удар в обличчя. Я піддався спокусі, поклав голову на стіл і полічив до десяти. А може, до ста…
Суду знадобилося п'ять хвилин на винесення рішення, яке дозволяло чотири тижні утримувати мене під вартою без права листування та відвідування. Я чув голос судді, яка зачитувала рішення, ніби крізь вату. Потім я підтвердив, що мені зрозуміле рішення суду, і кивнув Рюне Сейму, який вже підвівся зі свого місця з заявою про оскарження обрання запобіжного заходу в апеляційному суді.