— Немає сенсу, — мовив я. — Принаймні за такого стану речей, як тепер. Усе це суцільне непорозуміння. Безглуздий збіг випадкових обставин. Дамо поліції кілька днів спокійно розібратися в усьому. Вони, зрештою, з'ясують, що й до чого…
Рюне знову важко опустився на стілець, не згірш за мене розумів даремність зусиль.
Наступного дня мене відвезли до занехаяної в'язниці у пронизаному всіма вітрами маленькому містечку на північному узбережжі. Я летів туди звичайним рейсом у супроводі сонного поліцейського наглядача' Він посадив мене біля ілюмінатора — ото й усі заходи безпеки.
— У нашій в'язниці ви дуже багатьох знаєте, — пояснив він. — І тих, що сидять, і тих, що за ними наглядають. Ми подумали, ліпше буде і для вас, і для справи, якщо сидітимете деінде.
Потім він заснув. Я дивився в ілюмінатор. Коли злітали, бачив від собою рідне місто. Воно ставало дедалі меншим, і раптом зовсім зникло за хмарами, які огорнули літак. Ніби весь мій світ, усе, що я знав, усе, чим я жив, зникло…
Розділ 8
Чотири тижні. Ніби й не так довго. Воно й, справді, недовго, принаймні не вічність. Але в тюрмі чотири тижні тягнуться безконечно.
Усе моє життя було суцільною гонитвою. Я поспішав з однієї зустрічі на іншу, біг з одного судового засідання на наступне, завжди зайнятий, завжди в русі. Часу ніколи не вистачало. Він збігав надто швидко, його постійно бракувало, аж доки одного чудового дня у судовій залі Ульв Ґарман повернувся до мене обличчям і назвав моє ім'я. Тоді моє життя зупинилося, мов укопане. І час, який досі нестримно мчав, наче річка з-під скреслої криги навесні, теж зупинився. Навіть одна лише хвилина може бути нестерпно довгою у в'язниці.
Я міг лежати на нарах, дивлячись у стелю. Потім автоматичним, звичним з минулого життя порухом руки глянути на годинника, а тоді опустити охлялу руку, покласти вздовж тіла і знову втупитися у стелю. Лежав так довго, ні про що не думаючи, перш ніж знову глянути на годинника. Минула одна хвилина…
Хотілося кричати.
Час ніби набув матеріальної субстанції і тепер чинив опір, крізь нього важко було просуватися. Наче крізь воду. Однаково, що біг у воді.
Я сидів під арештом з забороною листування і спілкування. Це означало повну ізоляцію двадцять чотири години на добу, жодного людського контакту, за винятком принагідного обміну кількома реченнями з наглядачами. Я часто спав, але сон був короткий. За годину-дві знову прокидався. Мокрий від поту, з тривогою у душі. Ніколи не пам'ятав своїх снів, та воно й на добре.
Від тюремної їжі мене вернуло, але, хоч їжа й застрягала в горлі, я, борючись з нудотою, змушував себе трохи попоїсти. У дзеркалі бачив, як чахну. Як западають щоки й з кожним днем дедалі темнішають кола під очима. Але я уникав дзеркала. Я не знав істоти, що дивилася на мене звідти. Незнайоме обличчя з лихоманним поглядом людини, яка втратила опертя в житті. Мене це лякало.
Щоденні прогулянки були єдиною розривкою у глухій монотонності. День у день я невтомно крокував туди й сюди вузенькою асфальтованою доріжкою, затисненою між будівлею в'язниці й чотириметровим бетонним муром. У погожі дні верхню частину коротшої стіни муру осявало сонце, сірий тиньк теплів і золотився. Упродовж години, відведеної на прогулянку, я спостерігав, як сутінь поступалася перед світлом, як сонце, посуваючись щораз нижче, витісняло тінь, але так ніколи й не сягало тюремного подвір'я.
Рюне Сейм провідав мене аж за шість днів. Коли він з'явився, я розлютився не на жарт.
— Де тебе носить? — рявкнув я, але він тільки здивовано глянув на мене, ніби не розуміючи, про що це я.
— Тобто?
— Я цілу вічність чекав на тебе. Ти ж єдиний, хто має право мене відвідувати…
— Не минуло ще й тижня, як ми бачилися, Мікаелю. Це ж зовсім недовго. Я вів справу в апеляційному суді минулого тижня, потім були вихідні. У вихідні, наскільки це можливо, я намагаюся відпочивати. Ти ж знаєш, як воно є…
Та я вже не знав… Минуло трохи більше тижня з дня мого арешту, однак його слова вже видавалися мені чужими. Захист в апеляційному суді. Вихідні. То був інший світ.
— Так, звичайно, — озвався я, потупивши погляд. — Вибач. Я просто став… час тягнеться тут дуже поволі.