Золотисті листочки букового живоплоту зблискували на сонці, пахло вогкою землею й опалим листям, повітря було м'яким і лагідним.
Я пив каву й думав, як усе змінюється і занепадає. Ще якихось три місяці тому цей сад був дбайливо доглянутий. Тепер він густо заріс високою травою. Ще якихось три місяці тому я був дуже успішним адвокатом, а тепер змарнілим у в'язниці чоловіком, схудлим на десять кілограмів, без роботи, без прибутків, єдине, що, мабуть, чекало на мене в найближчому майбутньому — каральний вирок суду.
Мене лякало, як швидко все відбулося, якою крихкою виявилася моя броня. Мене лякала моя апатія. Я нагадував собі боксера, що охляв уже після першого удару. Я знав, треба переходити в наступ, наносити удар у відповідь. Не знав тільки — кому…
Розділ 11
Хтось подзвонив у двері, я здригнувся. Від часу звільнення з в'язниці ніхто до мене не навідувався. Цікаво, хто б це міг прийти, хто серед друзів настільки близький, що готовий підтримати мене в лиху годину. На думку ніхто не спадав, окрім хіба Петера, але дружбі між нами настав край. Дверний дзвінок знову задзеленчав, цього разу нетерплячіше. Кортіло прикинутися, ніби мене немає удома, але пересилив себе й відчинив.
На порозі стояла Сюнне. За винятком випадкової зустрічі в будівлі суду, я не бачив її понад півроку. Вона мовчала, тільки вичікувально дивилася на мене. Я відступив убік і притримав двері, ніби дозволяючи ввійти. Сюнне була мені добрим помічником, на якого можна покластися. Ми симпатизували одне одному і, зрештою, стали близькими друзями. Тій дружбі я брутально поклав край, коли відмовився взяти Сюнне у фірму своїм партнером. Підстави такого рішення були тоді винятково егоїстичні. Я волів залишити Сюнне у фірмі помічником і зовсім не мав бажання відкривати їй шлях для власного кар'єрного зростання. Врешті я втратив її, опинившись натомість в одному човні з Гансом Улавом та Стейнаром. Одержав те, на що собі, мабуть, заслуговував.
— Як справи? — запитала Сюнне, увійшовши до вітальні.
Її пильне око відразу помітило клубок вовняних пледів на канапі, розкидані на підлозі газети, брудні філіжанки з-під кави. Я бачив, як тонко завібрували її ніздрі, ніби вловили запах тліну. Змірявши мене згори надолину поглядом, Сюнне лиш кивнула, ніби на підтвердження своїх найгірших здогадів.
— Жахливе видовище. І в тебе вигляд жахливий. Худий та нещасний…
— Дякую, — хмикнув я. — А ти, навпаки, квітнеш і сяєш!
Сюнне винагородила мене скупою усмішкою, але так воно й було. Сюнне начеб подорослішала. У правильних, витончених рисах її обличчя нарешті почав проступати характер. Вона трішки прибрала в тілі, і це їй личило. Сюнне завжди була схожою на цибате дівчисько, тепер трохи споважніла. Вона була вдягнена в вузькі леґґінси, футболку, на ногах — кросівки.
— Ти на пробіжку вийшла?
— Хотіла порозмовляти з тобою і побігати, за одним разом убити двох зайців.
— Порозмовляти про що? Ти не розмовляла зі мною вісім місяців…
— Шість… Можна сісти?
— Звісно… Вибач, сам не здогадався. Чимось тебе пригостити?
Сюнне попросила води. Коли я повернувся з кухні зі склянкою у руках, вона сиділа на одному з фотелів в еркері. Я сів в інший. Сюнне захланно пила воду й косувала поглядом на мене.
— Правда те, що я чула?
— Залежить від того, що ти чула.
— Тебе позбавили ліцензії, а фірма викинула за поріг…
— Правда, — кивнув я.
— Ото свині! — її обурення видалося щирим. — Яка вже тут лояльність!
— Жодної… Це, видно, їхня манера — позбуватися колег, досить комусь оступитися.
— А Петер?.. Як Петер міг до цього допустити?
Я лиш відмахнувся рукою, не хотів про нього згадувати.
— Не знаю, Сюнне… Але допустив.
— Я не повірила своїм вухам, — Сюнне на мить завагалася. — Що тепер робитимеш, Мікаелю?
Я стенув плечима.
— Уявлення не маю.
— Ти міркував, як знайти вихід з цього становища?
— Не великий у мене вибір, хіба ні? У суді лежить карна справа, вирок чигає з-за кута. Я маю всі шанси загриміти за ґрати на багато років. І я…
Вона зміряла мене стриманим поглядом.
— Тобі ж потрібні гроші, так? Не думаю, що ти відкладав на «чорний день». На тебе не схоже.
— Та вже десь знайду якийсь приробіток…
— Овва?
Між нами запала мовчанка. За якусь мить Сюнне зітхнула і, не дивлячись на мене, мовила:
— Приходь, попрацюєш на мене…
Я онімів. Надовго.
— Мені не потрібна чиясь ласка.
Нове протяжне зітхання.
— Не будь впертим дурнем!
— Я дам собі раду!
— Як?! Підеш водієм таксі? Чи в Мак-Дональдс? — не дочекавшись відповіді, Сюнне повела далі: — Ти маєш право працювати консультантом, навіть без ліцензії. Ти тямущий юрист. Можеш взяти до мене декого зі своїх давніх клієнтів. Як гадаєш?
— Можливо, — вже завагався я.
— Звісно, можливо, Мікаелю! Не обіцяю золоті гори… — Сюнне криво усміхнулася. — Ти мені теж платив не бозна скільки… до речі.
— Щось я й не знаю…
— Не будь дурним! Чекаю на тебе завтра в офісі, перед дев'ятою.
Коли Сюнне вже прямувала до дверей, я знічено кашлянув і мовив:
— Ще одна річ, Сюнне… Отой напад, у якому мене звинувачують… Я хотів лиш сказати…
— Можеш нічого не казати, — урвала вона мене. — Я знаю тебе не один рік. Знаю, ти цього не робив…
І вона сягнистим кроком гайнула геть, зникла в вечірніх сутінках. Я ж остовпіло стояв на східцях, у носі лоскотав запах мого спітнілого тіла і її парфумів. На очі набігли сльози. Не так багато залишилося людей, які б мені вірили.