— Його найняла поліція для проведення ревізії рахунків нічного клубу Зебра.
Грек відмахнувся рукою.
— А це навіщо? Я не маю ніякого стосунку до того клубу.
— Німан каже, що ти його власник.
— Ґустав Німан, — з притиском мовив Грек, ніби вкладаючи в ті слова всю зневагу світу, — убогий негідник…
— Можливо. Але цей убогий може засадити тебе за ґрати до кінця життя.
— Еге ж, знаю. Ти не раз мені казав, що все залежить від Німана. Коли він має свідчити?
— Завтра зранку. Завтра вирішальний день.
— Ага. Якщо прийде…
Я стрепенувся.
— Ти не впоров, бува, якоїсь дурниці, Міккельсене?
— Що ти маєш на увазі?
— Чи не послав, скажімо, когось до нього додому, щоб змусити змінити свідчення?
— Звісно, ні!
— Сподіваюся, — мовив я, але щось насторожило мене в його погляді, щось, що зазвичай надійно ховалося за бездоганно плеканим фасадом, і я знову відчув, як моторош морозом сипонула по спині.
Я струсив її з себе й підвівся.
— Ваша честь!
Суддя Стенерсен рвучко підвів голову, короткозорі очі уп'ялися в мене.
— Слухаю, пане адвокате?
— Я пропоную зробити перерву, щоб не варитися тут у задусі, чекаючи свідка.
Стенерсен важко зітхнув, перевів погляд на прокурора:
— Що там зі свідком?
Прокурор подивився на свого годинника.
— Уже б мав бути тут, мабуть, трохи спізнюється. Можемо, взяти п'ять хвилин…
Я вийшов надвір вдихнути трохи свіжого повітря. Став у затінку сходів, що вели до головного входу, прихилившись спиною до масивної колони. Площа перед будівлею суду купалася в яскравому сонячному сяйві. Поодинокі чоловіки при костюмах кудись цілеспрямовано поспішали з теками документів у руках, але більшість перехожих манджали собі з безтурботним виглядом, нікуди не кваплячись. Троє дівчат сиділи на лавочці, ласуючи морозивом. Кілька дітей лазили по скульптурах посеред площі. Я раптом гостро позаздрив їм усім. Нараз захотілося здерти з себе мантію, розпустити краватку й купити морозива. Та я цього не зробив. Натомість обернувся спиною до залитої білим сонцем площі, усміхнених дівчат, галасливих дітей і важко почвалав угору сходами.
У дверях я ледь не збив з ніг струнку молоду жінку зі стосом тек у руках.
— Вибачте, — промовив я, а тоді впізнав у жінці Сюнне.
— Мікаель! — Сюнне холодно дивилася на мене. — Трохи запізно вибачатися, як гадаєш? — з тими словами вона, мов фурія, вилетіла з дверей, не удостоївши мене більше жодним поглядом.
Я остовпіло дивився їй услід. Сюнне Берґстрьом була кілька років моєю помічницею. Рік тому я відмовився взяти її до себе партнером. Сюнне, справедливо почуваючись скривдженою, пішла з фірми й відкрила власну справу. Образи так мені й не подарувала. Вона мала рацію, я ж досі не попросив у неї вибачення, хоча добре знав за собою провину.
Свідок ще не з'явився. Сидіти в душній залі чи вислуховувати безкінечне скиглення Грека, коли ж я нарешті переламаю хід справи, було понад мої сили. Тому я став у коридорі неподалік дверей апеляційного суду, оперся на поруччя й задивився відсутнім поглядом униз, у фойє. Несподівана зустріч з Сюнне прикро мене діткнула. Ми й словом не перекинулися за шість місяців, і мені майже вдалося витіснити із свідомості докори сумління за свій непорядний вчинок. Від зустрічі з нею, від холоду й ворожості в її погляді, відчуття провини спалахнуло з новою силою. Я зітхнув. Краєм ока помітив наближення прокурора.
— Щойно телефонував свідок, — повідомив він. — Застряг в автомобільному корку, мабуть, якась аварія сталася в тунелі. Але хвилин за десять буде…
Я кивнув.
— То й добре. Про мене, міг би й не приїжджати.
— Розумію… Не надто приємний свідок для твого клієнта.
— Не він мене турбує, а дядько-ревізор. Боюся, як би не заснути…
Його сміх, короткий і голосний, різонув несподівано вухо. Прокурор Ульв Ґарман зазвичай дуже поважний чоловік, і, наскільки я міг судити, не надто наділений почуттям гумору й геть позбавлений особистого шарму. Та, попри це, я не мав нічого проти нього як представника звинувачення у суді. Він був професіоналом до кінчиків пальців, а тому з ним легко було мати справу. Однак Ульв належав до жорстких супротивників: точний у формулюваннях, методичний, з доброю юридичною головою на плечах. А ще він боєць, який ненавидить програвати, завжди добре підготовлений, ніколи не допускає ляпів. Волосся всякчас ніби щойно підстрижене, проділ ідеально рівний, вузол краватки тугий, сорочка сліпучо біла й бездоганно випрасувана. Мимоволі я торкнувся власної манишки, теж старанно відпрасованої, але вона лише трохи виднілася з-під мантії, навколо комірця.