Розділ 17
Сюнне, почувши про події минулого дня, лютувала несамовито. Вона лаяла мене на чім світ стоїть, обзивала бовдуром, погрожувала звільнити. Вона мала рацію, тому я зціпив зуби, похнюпив голову й не суперечив. А що не знав більше, як порятувати себе, вирішив натомість рятувати Арона Сьорвіка. Зачинив за собою двері до крихітного кабінетика, загнав у далекий кут власні проблеми, відсторонився від телефонного дзеленчання, хряпання дверей, човгання клієнтів і поринув у вивчення документів.
Нелегкою то було справою відтворити загальну картину. Я перечитав вирок суду першої інстанції, сподіваючись знайти підґрунтя для подальшої роботи, зрозуміти, на які докази опирався суд, але все це не надто допомогло. Присяжні не дають письмового обґрунтування свого рішення, а сам суд подає лише найнеобхідніші для мотивації вироку факти. Так було й у цьому випадку.
Під час одного з моїх нечисленних кавувань з Сюнне в перерві між роботою, я поскаржився їй на свою біду. Вона стенула плечима.
— Не бачу, у чому проблема. Так чи так, тобі треба опрацювати всі матеріали, Мікаелю?
— Звісно, треба перебрати кожний аркуш, надія ж знайди щось таке, чого не помітили інші, дуже мізерна. Двадцять п'ять літ минуло! Яка ж це проблема? Це не проблема, Сюнне. Проблема в тому, що, перш ніж я надумаю мріяти про вдалу знахідку в справі, вже настане моя гірка година. Треба встигнути все впорядкувати, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.
— Як розгортатимуться події і коли вони стануться, на це натякаєш?
— Саме так. І цей момент найважчий. Добре було б, якби хтось зі слідчих зробив якесь узагальнення чи окреслив часову шкалу, тобто створив допоміжну документацію, але нічого подібного не знаходжу. Суцільний безлад…
— Я знаю, чого тобі треба, Мікаелю.
— І чого?
— Помічника.
Сюнне розсміялася. Я не поділяв її веселощів, але цілком розумів, про що вона. За ті роки, що Сюнне працювала на мене, саме таку роботу вона часто й виконувала. Мала тепер чого сміятися.
Часи змінилися. Я купив туш і рулон білого паперу, приніс додому. В інтернеті знайшов карту острова Вестьой, старанно скопіював її від руки, а тоді намалював на ній будинки, дороги й основні природні ареали. Готове мальовидло не було, звісно, зразком картографії, але для моїх потреб годилося. Наступного дня я приніс карту в офіс і повісив на стіну над письмовим столом.
Під картою почепив білу смужку глянцевого білого паперу. Посередині провів чорною тушшю товсту лінію, трохи подумав і провів ще одну поперечну з лівого боку. Над поперечною надписав 26 серпня 1984, час — 05.00. То було сірого досвітку за два дні до вбивства Анни. Потім я поділив товсту горизонтальну лінію на чотири дні, позначив час.
Тоді почав заповнювати два аркуші фактами. Спершу зосередився на свідченнях свідків. Обох жертв, Анну і Сірі, позначив кольорами, зеленим і жовтим відповідно. Арона — червоним. Щоразу, виявляючи нові факти, я відмічав фігурантів на карті й часовій шкалі, кожного своїм кольором. Згодом, коли карта була заповнена цятками, сполучив їх лінією. У такий спосіб я зміг унаочнити, як пересувалися в часі та просторі головні дійові особи справи. Я працював від раннього ранку до пізнього вечора, білі аркуші на стіні поволі заповнювалися. Сюнне кілька разі зазирала до мене, дивилася на те, що я роблю, усміхалася і зникала.
Так гарував я кілька днів. Настали вихідні, я почувався утомленим і мов прибитим. Робота стримувала на віддалі думки про власний клопіт, а тут вони раптом вирвалися з загати й навалилися всі на купу. Сам лише помисел про повернення додому був нестерпним. Крізь відчинені двері я чув голос Сюнне, вона розмовляла телефоном, голосно засміялася і замовкла. Я одягнув пальто і, піддавшись несподіваному імпульсові, зазирнув до її кабінету.