— Ні… Звісно, ні. Я лише сподівався знайти, за що зачепитися. Якусь розбіжність, два суперечливі свідчення… Щось таке. Але не знайшов.
— Отже, ти здаєшся?
Я зітхнув.
— Ні, Сюнне, я не здамся. Якщо я зробив уже так багато, то й решту дороблю. Але не маю великої певності в успіху…
Під кінець робочого дня я впорався із завданням. Трохи боліла голова. У животі бурчало. Мені сяйнуло, я ж забув пообідати. Таке часто траплялося зі мною останнім часом. Я сів у крісло й помилувався кінцевим продуктом багатоденної важкої роботи.
Аркуші на стіні нагадували мені одну картинку з дитячої книжки розмальовок: на сторінці — розсип цифр, завдання полягало в тому, щоб сполучити їх між собою лініями в наростаючій послідовності, аж поки постане зображення. Пригадую, як захопливо було в дитинстві вгадувати, що ж за картинка вималюється, і тріумф, коли з-під олівця з'являлися обриси слона чи автомобіля. Яка то була сатисфакція створювати щось цілісне з хаосу! Та не у випадку моєї карти. З-поміж хаосу різноколірних рисок не проступав прихований сенс, не вимальовувалися жодні пізнавані обриси. То були лінії на аркуші паперу і нічого більше. Якщо вони й ілюстрували щось, то хіба моє нинішнє життя. Клубок сплутаних нитей. Хаос.
Нараз ніби щось підломилося в мені, десь глибоко всередині. Ніби якір зірвався з припони, і корабель поволі понесло в море, або ж двері різко розчахнулися у темну кімнату. Не пам'ятав, як сіпнувся, як зірвався з крісла, як кинувся здирати зі стіни ті осоружні аркуші. Потім згорнув з полиці всі книжки, підбирав їх з підлоги й щосили жбурляв у стіни, у письмовий стіл, аж тріски з дерев'яних панелей летіли. Краєм ока побачив, як прочинилися двері, перед очима майнуло перелякане обличчя пані Сьоренсен, двері знову захряснулися. Я ревів і жбурляв у стіни все, що під руку потрапляло.
А тоді вгамувався, так само несподівано, як зірвався. Крісло перевернулося. Я підняв його й знову сів до столу. Обвів поглядом безлад навколо себе. Посидів так кілька хвилин, поклавши голову на руки. Я почувався випотрошеним і майже невагомим.
— Усе гаразд, пані Сьоренсен, — почувся голос Сюнне. — Нічого страшного. Просто забагато всього звалилось на нього останнім часом. Я про все подбаю. Можете спокійно йти додому. Жодної катастрофи не сталося…
— Вибач, — пробурмотів я.
— Не переймайся, Мікаелю. Я мала щось таке передбачити й запобігти цьому. Ти жив під несамовитим тиском. Загата мусила прорватися, рано чи пізно…
— Та чим би ти зарадила, окрім того, що вже зробила для мене і за що я тобі вдячний?
— Не знаю… Розпитала б до пуття, як воно тобі… Спровадила б до психолога… Та будь-що!
— Не хочу до психолога!
Тінь усмішки майнула на її устах.
— Звісно, не хочеш, Мікаелю. Тобі треба взяти відпустку.
— На це я не маю коштів. Та й що за відпочинок, лежати біля басейну й сушити собі голову проблемами?
— Поїдь на Вестьой!
— Куди?!
— На Вестьой, Мікаелю, — Сюнне розвела руками, показуючи на розгардіяш у моєму кабінеті. — Це слід розуміти так, що ти застряг в Ароновій справі. Нічого дивного. Важко розплутати справу, зарившись з головою в документи. Поїдь на північ, роздивися на місці, поговори з мешканцями. Може, що й вирине. А ми розкрутимо клієнта на гроші за поїздку й перебування. Розглядай відрядження як своєрідну релаксацію. Поєднання канікул з польовими дослідженнями…
Я з сумнівом глянув на неї.
— Щось я не знаю, Сюнне. Мабуть, це змарнований час і викинені гроші.
— Погоджуйся, Мікаелю! Що тобі втрачати? Твоїй голові таки потрібна розривка. Поглянь, що робиться на твоєму робочому місці!
— Вибач, — знову буркнув я, але Сюнне лиш махнула рукою.
— Дурниці! То я відряджаю тебе на Вестьой…
Від тієї миті, як погодився, я вже ледь міг всидіти на місці. Я розумів, що то своєрідна втеча, але мені було вже байдуже. Думка, що можна вирватися з цього розгромленого кабінету, втекти від самотніх вечорів у темній вітальні свого дому, опинитися на новому місці, поринути в нове оточення, побачити нові краєвиди, неймовірно спокушала.
Частина II
Розділ 19
Пором до Вестьоя стрибав на хвилях. Я сів у салоні у першому ряду крісел, щоб насолоджуватися краєвидом, та щоразу, як кораблик поринав уділ, хвилі перекочувалися через носову частину палуби, заливали надбудову, крізь вікна годі було щось побачити. Мене ледь замлоїло в ямці — перші ознаки морської хвороби. Я підвівся і, нетвердо ступаючи, рушив через салон. Нечисленні на облавку пасажири читали або дрімали, не звертаючи на мене жодної уваги. Ніхто не виявляв симптомів ухитування.