Двері з салону на корму були нівроку важкі; щоб їх відчинити, довелося налягти усім тілом. Назовні вітер вчепився у мене мокрими пальцями. Пронизлива, колюча студінь прослизнула під зимове пальто. Я хапав дрижаки, та все ж холод ліпший за морську хворобу. У маленькому закутку з правого борту я знайшов крихітну нішу, достатню, щоб заховатися від вітру.
Я підняв комір пальта, запхав руки до кишень і дивився на збурунений слід за кормою. Коли підняв очі, берегова лінія ховалася за сірою мрякою, виднілися тільки гостроверхі контури гір, далекі вершини, огорнені синьо-фіалковим флером, майже зливалися з небом. Вони наче витали у повітрі без земної опори. Я почувався загубленим і самотнім.
За якийсь час я відчув, як змінився хід порому. Кораблик вже не так глибоко провалювався поміж хвилі, менше гойдало, не до нудоти принаймні, не шарпало різко, наче хто корок з пляшки витягував. З правого облавка видно було мерехтіння білого шумовиння прибою. Я підійшов до поручнів і побачив, що ми ввійшли в шхери. Розсипи острівців, мов щитом, захищали нас тепер з західного боку від відкритого моря. Ми проходили майже впритул до одного з островів, так близько, що я міг розгледіти білі скойки мідій, які густо обліпили до блиску відполіровані морем скелини. Ніздрі вловлювали запах водоростей, соленого холодного моря. Куди й поділася пригніченість. Мене охопила якась безпричинна, тріумфальна радість, майже щастя, ніби на порозі чогось нового й далекосяжного.
Ось вже й сам Вестьой постав перед очима, з сірим каміняччям й урвистими скелями. Углибині затишної заплави ледь виднілася якась похилена дерев'яна не то халабуда, не то шопа для човнів, кілька хатинок з темними вікнами, що мали покинутий і занедбаний вигляд, а тоді несподівано вигулькнула яскраво-червона будівля з свіжо пофарбованими стінами, що гостро дисонувала з навколишньою сіризною і тьмяністю. За моєю спиною грюкнули важкі залізні двері. Я озирнувся і побачив чоловіка приблизно мого віку. Він стояв, скоцюрбившись, наполовину відвернувшись від мене й затуливши долонями обличчя, ніби ховався. Я зачудовано дивився на нього, доки не помітив маленької цівочки диму, що здіймалася від долонь і відразу звіювалася за вітром. Он воно, що, чоловік намагався прикурити сигарету. Він завважив, як я мигцем кинув погляд на табличку з написом великими літерами «Курити заборонено».
— Так, я бачу, — озвався він. — Але який сенс забороняти? Кому я тут, на палубі, заважатиму? Я плаваю цим поромом понад сорок років і завжди, якщо не штормить, виходжу сюди покурити. Маю намір так робити й надалі.
— Ви мені не заважаєте, — поквапився я його заспокоїти.
— А ви вже тут раніше бували?
Я похитав головою.
— Ні, уперше. Тут гарно.
— Гарно? Ну, хіба влітку, — хмикнув цей присадкуватий, міцно збитий чолов'яга. — Решту року в нас шторми й холоднеча. Пощастило вам сьогодні з тихим днем.
Я усміхнувся.
— Для мене цей вітер аж ніяк не тихий.
— До когось на гостину? — поцікавився чоловік.
— Мешкатиму в кав'ярні…
То не була відповідь на його запитання, чоловік кинув на мене прискіпливий погляд, але більше не розпитував, просто стояв поряд біля поручнів, докурюючи свою самокрутку. Він мав сивий заріст на щоках і пожовклі від тютюну пальці. Ми проминули білий маяк з червоним дахом.
— Скоро прибудемо на місце, — зронив чоловік.
Пором спроквола впливав у вузьку протоку поміж острівцем з одного боку й стрімкою скелею — з іншого. Ось ми вже в спокійних водах. Праворуч виднілася вервечка маленьких човнярських клунь, деякі обшиті сірими, нефарбованими дошками, деякі помальовані на червоно й біло. Ми входили в бухту. Попереду — дерев'яний причал, кілька прив'язаних до свай човнів і пришвартований рибацький траулер. Навколо бухти туляться одні до одних дерев'яні будиночки, поряд — два великі старі складські ангари й сучасна бетонна пристань, на якій в очікуванні порому стоїть гурт людей.
Я ступав нетвердою ходою униз стрімким трапом, вгинаючись під вагою свого багажу. Літня подружня пара, двоє самотніх чоловіків, двоє сонних на вигляд молодиків і молода жінка квапливо зійшли на берег і зникли з очей. Курець з корми віддав мені на прощання честь, піднісши два пальці до голови.