— Можливо, побачимося, — мовив він.
Я теж віддав йому честь. На пристані стояв ангар і дві поіржавілі паливні помпи. Неподалік — довга, присадкувата кам'яна будівля з написом на великій табличці «Харчі». Менша табличка повідомляла, що крамниця була ще й поштою. Я зупинився перед дошкою оголошень обіч вхідних дверей, прочитав про те, що хтось загубив кота, що всіх охочих запрошують на зібрання у молитовному домі в середу ввечері і що на дві години в понеділок буде припинена подача води в зв'язку з профілактичними роботами. Потім я увійшов досередини й розпитав дорогу до кав'ярні.
— Просто догори, — сказала огрядна жінка біля каси. — Не помилитеся. Догори, а там побачите праворуч будинок. П'ять хвилин ходи.
— Десять хвилин, — поправив її старий чоловік у зеленому комбінезоні. Він стояв, опершись на ляду, і виклично зиркнув на касирку. — Скоріш десять хвилин, а не п'ять…
Касирка скривила невдоволену гримасу, наче ця дискусія тривала вже бозна скільки часу й надокучила їй до чортиків.
— У кожному разі, недалеко, — мовила вона.
Я подякував обом і рушив угору вуличкою поміж дерев'яними будинками з садочками за свіжо помальованими парканами, охайними й доглянутими. Село видавалося таким тихим та мирним, аж важко було собі уявити, що тут могло статися щось лихе. І ще ця тиша навкруги. Жодного автомобільного руху. Я й забув, що Вестьой безавтомобільна громада. Лише двоє коліщат моєї валізи, шкребучи грубим асфальтом, порушували супокій.
Валіза була важка, напхана документами. Ніби я тягав повсюдно за собою скриню, повну таємниць. Я проминув двох літніх жінок, які стояли, розмовляючи. Вони кивнули й усміхнулися мені, я ввічливо кивнув у відповідь і подумав, цілком імовірно вони знали і Арона, й обох убитих дівчат. Навіть більше, могли бути їхніми родичками. Хтозна, може, їхні свідчення лежать у моїй валізі. Майже всі мешканці острова давали тоді свідчення.
Якесь обличчя вигулькнуло в вікні, можливо, стурбоване або й стривожене торохтінням моєї валізи, і вперше мене діткнула думка — не знати, чи раді мені будуть тут. Я прибув нишпорити в їхньому минулому, вивертати навиворіт їхні стосунки, копирсатися у їхніх діяннях — в усьому тому, що вони довго намагалися забути, а моя валіза з матеріалами справи була скринею Пандори, напхом напхана горем і нещастями цієї крихітної громади.
Розділ 20
Вивіска Кав’ярня Вестьой була, наче привітним маяком у спадних сутінках. Усередині смачно пахло домашніми стравами, і хоч кав'ярня аж ніяк не повнилася відвідувачами, на кожному столику горіла свічка. Молода дівчина усміхнулася мені назустріч. Я відрекомендувався, повідомив про замовлену кімнату. Дівчина зникла в комірчині за стійкою, та вже за мить знову з'явилася з ключем у руці.
— Я покажу, де ви замешкаєте, — дівчина легко, мов пір'їнка, поцокотіла вгору стрімкими сходами. Я поволік за нею себе й свою валізу.
— Ми не маємо інших пожильців, — мовила вона, відмикаючи двері. — Тож матимете найкращу кімнату, хоч ви й замовляли одномісний номер.
Кімната виявилася несподівано великою і просторою. Шпалери в дрібні квіточки, широке двоспальне ліжко з пишними подушками, які ніби манили притулити голову, два фотелі обабіч журнального столика й — що найважливіше — письмовий стіл перед вікном.
— Гарно. Просто чудово, — щиро зрадів я.
— Обідати будете в нас?
— Так, я на це сподівався. Доки відчинена кав'ярня?
— Кухня працює до восьмої, але ми ще довго не зачиняємося, — охоче повідомила дівчина. — Принаймні доки є відвідувачі, — додала вона.
— Гаразд. Я спущуся трохи згодом.
Коли дівчина пішла, я визирнув у вікно — воно виходило на гавань. Уже майже зовсім стемніло, але ліворуч я ще міг розгледіти поромний причал, де заледве годину тому зійшов на берег. Крамниця вже, мабуть, зачинена, на причалі перед нею було темно й безлюдно. Два жовті ліхтарі світилися на самому краю причалу, віддзеркалюючись у чорній воді. А ген далі червоні й зелені вогники позначали фарватер. Небо нависало темне й беззоряне, лише на північному боці помаранчево-рожево жевріли рештки пасмуги, останні пензлеві мазки сонця, яке вже зайшло. Коли й вони зникли з неба, я ліг на ліжко. Мав намір хіба трохи простягнути ноги й відпочити, а прокинувся від холоду — я змерз. Глянув на годинника. Кухня вже давно зачинилася.
У залі кав'ярні було більше відвідувачів, ніж я сподівався. Голови повернулися у мій бік, гул голосів на мить стих, коли я попрямував до барної ляди. Замовив порцію фрикадельок і пиво, прихопив з собою газету й сів за вільним столиком у кутку, де можна було спокійно попоїсти, далі від цікавих поглядів.