— Що ви маєте на увазі, пане прокуроре? — запитав суддя.
— Одежні шафи відчинені, всюди валяється одяг, ніби чоловік поспіхом пакував валізи, але хтозна, як було насправді. Не виключені й інші варіанти…
— Наприклад?
— Німан є головним фігурантом у справі. Очевидно, що його відсутність на руку підсудному. Ми не можемо ігнорувати можливість заподіяти йому шкоду.
Я зірвався зі стільця, ще Ґарман і речення не закінчив.
— Ваша честь, я протестую! Це безпідставні звинувачення. Натяки на причетність мого клієнта до зникнення свідка не витримують жодної критики.
— Так-так, пане адвокате, усе гаразд. А вас, пане прокуроре, прошу утриматись від домислів.
— Слухаюсь, Ваша честь. Мені шкода… — пробубонів Ґарман.
Однак вдоволена складка навколо його уст свідчила, що насправді йому анітрохи не шкода.
— То що тепер, пане прокуроре? Продовжимо з іншими свідками, доки ви шукаєте Ґустава Німана?
Ґарман похитав головою.
— Ні, Ваша честь. Він, як уже мовилося, головний свідок у справі. Немає сенсу вислуховувати інших свідків без його свідчення.
Майже чутно було, як Стенерсен зітхнув.
— Гаразд, прокуроре. Отож нема іншої ради, як зачекати, доки з'явиться свідок.
— Нам потрібний ордер на затримання Ґустава Німана, пане суддя.
— Так, звісно, — знову зітхання. — Сподіваюся, усе це не займе надто багато часу…
Грек лише похитав головою.
— Навіть не уявляю, Бренне, — а, помітивши мій допитливий погляд, додав: — Чесно кажучи, зникнення Німана не має до мене жодного стосунку.
Він почувався невимушено і здавався щирим, але Ганс Міккельсен купу людей надурив на своєму віку, і я знав, що обманюю сам себе, гадаючи, ніби зможу щось відчитати в його очах чи міміці обличчя.
Пішки до контори менше ста метрів. Я перетнув площу перед будівлею суду, повернув за квітковою крамницею на куті вулиць і потрапив у маленький, короткий провулок, де й була моя контора. У самому низу вулички вигравали на гладкій морській поверхні спокусливі блищики, вітрильники погойдувалися біля причалу. Я проминув крихітну крамничку потішних дрібничок, яка тут ще з часів мого дитинства — справжнє ельдорадо причіпних кумедних носів, сверблячого порошку, подушок, що пукають, сигарет-обманок. Через два будинкові під'їзди — мій під'їзд з табличкою Адвокати Рюд, Ула, Бренне&Со. Зовсім нова латунна табличка, ще блискуча й сяюча. Фінн Рюд заснував фірму, але рік тому вийшов на пенсію. Петер Ула ще в розквіті сил. Він не лише мій колега по роботі, а й найближчий друг. Ми знаємося багато років, зі студентської лави. Це він кілька років тому вмовив мене покінчити з життям самотнього вовка і стати його партнером у фірмі. То був вдалий хід. Останніми роками ми стабільно і впевнено розширювали нашу діяльність. Нові клієнти йшли потоком, постійно доводилося збільшувати штат юристів, ми зуміли стати найпрестижнішою адвокатською конторою у цьому місті. Торік ми навіть взяли двох нових партнерів і додали в назві фірми «&Со». Обидва правники були молодими, старанними, енергійними й амбіційними.
Коли я увійшов до приймальні, один з них, Ганс Улав Тунґесвік, стояв, схилившись над стійкою рецепції. За стійкою сиділа Єва, м'яка й по-материнському добра. Вона працювала в нас ще до моєї появи, давала всьому лад. Тепер її щоки палахкотіли рум'янцем, а замість звичного щирого усміху — стримано стулені уста.
— Доброго дня! — привітався я. — Що таке? Щось трапилося?
— Та ні, нічого не трапилося, — відповів Ганс Улав. — Я лише нагадую Єві, що години роботи обов'язкові для всіх..
— Зайди до мене на хвилинку, Гансе Улаве, — кинув я на ходу.
У моєму кабінеті було неприбрано й спекотно. За останні два тижні я сюди майже не заглядав, у застояному повітрі тхнуло пилюкою. Я відчинив нарозтвір вікно і впустив досередини літо з запахами викидних газів та розігрітого сонцем асфальту, шум вулиці, ячання чайок, крикливі голоси туристів. А тоді обернувся до Ганса Улава.
— Що то було?
Той здвигнув плечима.
— Єва постійно спізнюється на роботу…
— І?
— Сьогодні вона прийшла о пів на дев'яту, а мала прийти на восьму. Я маю купу роботи, натомість мусив сидіти на телефоні — було до дідька дзвінків! Тож я вирішив трохи її приструнчити.
— У Єви дитина-каліка…
— Так, я знаю. То й що? Мала б прилаштуватися до обставин…
Я пропустив повз вуха його ледь агресивний тон.