— Був нессеконґом?
Рюнар Віснер нахилився, налив мені, не питаючись, в келих іще вина.
— Не зовсім так. Ця система характерна для Північної Норвегії і виникла внаслідок того, що король надавав окремим власникам рибацьких артілей статус привілейованих купців, тобто статус нессеконґа. Нессеконґи мали монополію на збут, що фактично означало повний контроль над місцевими громадами. У нас, у Вестланні, такого тотального контролю, по суті, не було. А ось в районі Мьоре була поширена система примусового здавання улову індивідуальними рибаками власникам артілей, а ті, своєю чергою, встановлювали тверді ціни на рибу, що навряд чи полегшувало життя тамтешнім мешканцям. На наших кресах умови для рибальства склалися сприятливіше.
— Однак рід Віснерів мав усе ж певну владу…
— Мав, звісно, шила в мішку не втаїш. Відчутну владу. Але коли то було… Часи тепер змінилися.
— Якщо я не помиляюся, ви розповідали, що рибаки не мають де здавати улов, окрім вашого заготівельного пункту. Це забезпечує вам певну владну позицію?
Віснер стенув плечима. Його вгодоване обличчя розчервонілося від доброї їжі та питва.
— Можна й так сказати, однак це стосується й інших працедавців. До того ж, рибаків зосталося не так вже й багато. Вам ще покласти на тарілку?
— Ні, дякую, я ситий, — відмовився я і повернувся до Віґдіс Віснер. — Велике спасибі за частування. Було надзвичайно смачно. Чудова відміна від харчування в пансіонаті.
Жінка ледь кивнула мені, приймаючи подяку, але нічого не сказала. Пані Віснер була невеличкою на зріст і худорлявою, з прямою поставою, волосся зачесане назад, туго зчеплене на потилиці, так щоб жодна волосина не вислизнула. За всю вечерю вона не зронила й слова.
— Бачу, ви маєте стільки старих меблів й антикварних речей, — почав я з іншого кінця, сподіваючись спонукати її до розмови, та вона лиш стиснула уста й похитала головою, ніби я сказав щось недоречне.
— Більшість речей перейшло до нас від моїх батьків, — підхопив Рюнар. — Моя мати цікавилася мистецтвом, старовинними меблями та всякою-всячиною. Віґдіс далека від земних радощів.
— Я приберу зі столу, — озвалася господиня і підвелася. Я теж встав, щоб їй допомогти.
— Ні, ні, облиште, Бренне. Віґдіс сама впорається. А ми вип'ємо кави й по келишку коньяку, що скажете?
Ми перейшли до вітальні. Віснер наповнив келихи. З кухні долинало дзюркотання води з крана й брязкіт посуду. На мене зненацька накотилися спомини про мою маму. Пригадую, звуки на кухні ставали голоснішими, коли вона сварилася з батьком, звідти лунав такий брязкіт, ніби мама хотіла весь посуд побити. Ті звуки в моєму дитинстві не віщували нічого доброго. Потім мама покинула нашу родину, і батькові довелося самому мити посуд.
— Даруйте, що ви сказали? Я на хвильку задумався.
— Я питав, як ведеться вашому розслідуванню. Щось знайшли?
— Поки що ні, але я працюю над цим.
— Воно видно, — мовив Рюнар, киваючи на моє підпухле, посиніле око. — Я чув про напад. Мене це не дивує. Знаєте, яке ще значення має «fiskevaer», «рибацьке поселення»?
Я запитально глянув на господаря.
— Існує чимало теорій. «Vaer» може означати «місце риболовлі», але якщо копнути глибше, то праскандинавське його значення — «присяга» або ж «обітниця». Вважають, що в прадавні часи рибалки складали присягу, обіцяючи гуртом обороняти своє поселення від зовнішніх ворогів. Вестьой досі є таким поселенням.
— Розумію. Ви натякаєте, що я тут даремно гаю час, ніхто нічого мені не викаже.
Віснер знову знизав плечима.
— Ну, десь так приблизно. Хіба не видно, що саме Арон скоїв убивство? Його ж засудили.
— Ваша правда, — погодився я. — Так було. Я хочу тільки переконатися, що суд виніс справедливе рішення.
Я підвівся, підійшов до вікна, намагаючись розгледіти море, яке, я знав, простиралося десь там, у темряві, натомість бачив лише власне відображення у шибці.
— Ви казали, що не надто добре знали обох дівчат… — обернувся я до Віснера.
— Так воно й було.
— Справді? Я чув інше… Подейкують, ви мали слабкість до малолітніх дівчаток.