Маґда позіхнула, потягнулася.
— Я спатиму. Завтра мені треба рано встати, щоб зготувати сніданок.
— Так, звичайно, — похопився я. — Я піду до себе.
— Так буде найліпше, Мікаелю. Ти знаєш, як тут блискавично породжується поголос. Хочеш, вважай мене старомодною, але я не маю жодного бажання, щоб усе село носило в зубах і мене, і моє інтимне життя.
Розділ 29
Будинок позаду крамниці, справді, мав занедбаний вигляд. На стіні з північного боку великими кавалками відлупився тиньк, садок заріс бур'янами, висячий замок на відчиненій брамі побурів від іржі. Монотонно крапотіло з дірявої ринви. Я натиснув на дзвінок, але дзеленчання не почув, чомусь не мав сумніву, що він зіпсутий. Спробував стукати — жодної відповіді. Тоді натиснув на клямку, двері відчинилися. Я ступив крок у маленький, темний, захаращений коридор, ледь не зашпортався за дитячі черевички. З мене натекло на підлогу дощової води.
— Агов! — гукнув я. — Агов, хтось є удома?
Відчинилися кімнатні двері, з них визирнуло заспане обличчя, погляд спершу був запитальним, а тоді змінився переляком.
— Вибачте, може, розбудив вас, — почав я. — Мене звати Мікаель Бренне. Я б хотів з вами поговорити, але, якщо я невчасно, то…
— Та ні, я просто спала. Синок в дитячому садочку. Заходьте…
Вона повела мене до вітальні, до переповненої попільнички, брудних кавових філіжанок, зібганої на канапі ковдри. На підлозі валялися іграшки. Господиня сіла на канапу, загорнулася ковдрою, пригладила рукою скуйовджене волосся — худа, маленька жінка з запалими щоками. Кирпатий носик і обвисле підборіддя надавало її обличчю трохи пришелепуватого виразу.
— З чим ви прийшли?
— Як я вже казав, мене звуть Мікаель Бренне, я юрист.
— Знаю, адвокат з міста. Я знаю, хто ви. Ви хочете допомогти Аронові.
— Так воно є.
Вона зухвало глянула на мене.
— Ніколи не знайдете правди. Арон мав би сидіти у тому… такому стільці… за те, що він зробив з Анною і Сірі.
— Стільці? — я ніяк не міг второпати, про що вона каже, аж нарешті до мене дійшло. — Електричний стілець? Вважаєте, його треба було стратити? Але в Норвегії немає смертної кари.
— Він її заслужив, сучий син, — вперто торочила жінка.
— Ви настільки впевнені в його винуватості?
— Так. Ясно, що то він. Його засудили і все таке… Він сам сказав, що то він.
— А якщо це помилка? Якщо насправді він не винний, а інший вбивця гуляє островом на волі? Таке вам спадало на гадку?
У її погляді затріпотів переляк, вона мимоволі озирнулася навколо, ніби мої слова могли начарувати вбивцю у цих стінах, а потім потрусила головою.
— Та ні, я в це не вірю. То Арон зробив, — жінка нахилилася вперед і прошепотіла драматичним голосом: — Він божеволів за дівчатами. Знаєте, скільки разів він чіплявся до мене, намагався залізти під светр і в труси? Ніколи не відступав. А ще він був з біса сильним, той Арон.
— До Анни й Сірі теж чіплявся?
— Та до всіх чіплявся. Хворий на голову…
— Але ж не один він такий був, Стіно?
— Що ви таке кажете?
— Ви ж знаєте, у хлопців певного віку лиш одне на думці, — на ці слова Стіна кивнула головою і всміхнулася. — Мабуть, не лише Арон чіплявся, чи як?
— Hє-е.
— А Анна? Вона й сама не мала нічого проти чіплянь, правда ж?
Стіна задумалася.
— Вона гарна була. Хлопці її любили.
— А Анна любила хлопців.
Я не запитував, подав, як доконаний факт. Стіна розгублено подивилася на мене, неспокійно завовтузилася, розгублена, куди ж я хилю. Я мовчав, дозволяючи тиші набухати поміж нами. Стіна потупила очі, гризуни ніготь.
— Розкажіть мені про Анну, про її ставлення до хлопців. Вона мала популярність?
— О, ще й яку! Я ж уже казала…
— А коханого хлопця мала?
— Звісно, мала. Вона багатьох мала.
— Водночас?
Стіна засміялася.
— Та ні, де там. Ну, хіба… коли-не-коли…
Я схилився до Стіни:
— Але ж був хтось особливий? Не такий, як усі?
— Який це, особливий?
— Звідки ж мені знати. Це ж ви були їй подругою. Може, якийсь потаємний коханий, про якого ніхто не мав знати? Або хтось, хто не хотів її відпускати, ревнував? Будь-хто, Стіно, хто б виділявся на тлі решти закоханих хлопчаків.
— Я не знаю, — завагалася вона знову.
— Будь ласка, подумайте, Стіно. Це важливо.
— Було щось таке…
— Що?..
— Про щось таке вона іноді говорила. Казала, що всі хлопці однакові. Що їм тільки того й треба… ну, того… ви ж знаєте… п…. Саме таке слово й вживала. Ніби немає значення, якого вони віку, добиваються тільки одного, тому спритна дівчина завжди матиме все, чого хоче, якщо тільки вона не надто свята й божа…