— Іноді нам дано відчути вночі легкий подих Господа на наших устах, м'який і лагідний, мов віддих дитини. А іноді Святий Дух сповнює нас по вінця палаючим вогнем, і ми не можемо всидіти на місці, і з грудей рветься гімн торжества й хвали…
— Алілуя! — прокотилося залом, мов грім, аж я підскочив на лаві. Не сподівався такого від цієї понурої, сумирної юрби.
— … і навіть тоді ми є часткою світу.
Нове зітхання, цього разу наче вітерець війнув понад залою.
— Бо хоч наші обличчя і купаються у світлі милосердя, ногами ми погрузли в гріху. У лабіринтах і потаємних закутках наших душ проростають чорні квіти гріха, які живляться не ясним світлом дня, а смердючими випарами гієни. Ми можемо молитися, плакати й благати Господа про милість, але він нас не почує. Бо Господь хоче, щоб ми самі пройшли свої випробування, тому й створив цей світ, а також темінь у людських серцях.
На його обличчі малювалася така незмірна скорбота, що, здавалося, він на межі розпачу, що усе це понад його сили. Стогони зібрання стали голоснішими й виразнішими. «Ой, Господи Боже!» — зойкнув хтось глухо.
Саломонсен не зводив з мене погляду, принаймні так здалося, і раптом здогад сяйнув мені: це про мене він говорить; я є посланим Богом випробуванням, хочуть люди цього чи ні, випробуванням повернення спогадів про горе й утрату. Мікаель Бренне, Божий посланник, хрест, який судилося нести вірянам острова Вестьой. Я спробував сам собі усміхнутися, але нічого з того не вийшло.
Так тривало далі. Крістіан Саломонсен упродовж майже двох годин виголошував проповідь у своєму дивовижному, незвичайному стилі, пересипаючи її образами та метафорами не лише з Біблії, але з літератури та поезії. Він переходив на шепіт і зривався на крик, він насилу стримував сльозу, він тріумфував, ні на мить не випускаючи своєї пастви з залізної хватки. Віряни жили одним з ним життям, стогнали, зітхали й плакали, скреготали зубами. Я бачив, як по зморшкуватих щоках однієї старенької жінки дзюркотом лилися сльози, мов ріки в пустелі, а якийсь чоловік підвівся з лави й возносив хвалу Господеві з таким натхненним обличчям, що майже нічого людського і притомного на ньому й сліду не зосталося. Нараз я побачив Віґдіс Віснер. Зазвичай натягнута, мов струна, і погордлива, вона неймовірно змінилася, відкритий, щирий погляд навпереміну то сяяв радістю, то сповнювався смутку, то вибухав екстазом. Я її ледь упізнав.
А я, цинік, адвокат, затятий атеїст, ніби приріс до лавки. Ні, я не навернувся у віру, у мене не ввійшов Святий Дух, але, висловлюючись фігурально, я відчув себе приєднаним до спільної електростанції, я поділяв почуття людей навколо мене, і ці почуття навпростець живилися з джерела, досі недоступного для мене. Не з надприродного чи божественного джерела, а з отого первісного, глибоко людського, припавши до якого, я відчув спустошеність і потрясіння.
Після тепла в молебній залі нічний вітер гострим ножем увіп'явся в спітнілу шкіру. Я усе ще перебував у дивному стані, піднесений і пригнічений водночас. Дві з трьох жінок, які з лайкою накинулися на мене в крамниці, кивнули, вітаючись. Очі їхні сяяли. Сходами спускалася Віґдіс Віснер. Я вже хотів було підійти до неї, але стримався. Мав ще з нею поговорити, але тепер це було б недоречно. Я почекав, доки вийде Крістіан Саломонсен.
— Ви, напевно, хочете побалакати зі мною про той давній злочин, Бренне? Гадаю, саме тому й прийшли сюди, хоча сподіваюся, винесли щось корисне й для себе з нашого зібрання.
— Маєте рацію, — кивнув я.
— Поговорімо іншим разом. Після проповіді я виснажений і спустошений, — він потер скроні й через силу усміхнувся. Обличчя його трохи осунулося, ніби від нестерпного головного болю. — Боже милосердя, боюся, має свою ціну, і ця ціна щороку стає вищою. Приходьте в будь-який час, лиш не сьогодні.
— Я прийду іншим разом. Одне запитання… Я нині бачив тут пані Віснер. Наскільки мені відомо, ваші стосунки з Рюнаром Віснером не найліпші. Це так?
— Рюнар Віснер погана людина. А тепер вибачте мені, пане Бренне.
Решта вірян вже подалася додому. Після того як пішов Саломонсен, я ще якийсь час постояв на самоті. Надворі було темно, хоч в око стрель, однак на нічному небі прорвалася повсть хмар, поодинокі зірки визирнули з-під них. Вітер набрав потуги, прибій гримів голосніше, та до цих звуків додався ще один — дивне, басовите хурчання, яке я спершу ніяк не міг ідентифікувати. А тоді я збагнув, що то хурчать розтяжки, які втримують молитовний дім, рятуючи його від штормів. Я поклав долоню на металевий трос і відчув, як від нього передалися вібрації тілу.