— Ласкаво прошу, ласкаво прошу, — примовляв він. — Я не чув, як ви прийшли, — він мигцем глянув убік бухти, насторожено й стривожено. — Вітрильник, га? Ви ж не самі припливли? Хто це вас привіз?
— Франк.
— Помічник ленсмана?
— Так, — кивнув я. — Він сюди не прийде. Почекає у човні, доки ми говоритимемо.
Це ніби заспокоїло Арона. Не знати й звідки взявся чорний собака з білими плямами й голосно загавкав, танцюючи і кружляючи навколо мене. На собаче гавкотіння з хати вийшла жінка. Вона суворо прикрикнула на пса, і той слухняно ліг, затих, мов побитий.
— Це — моя мати, — відрекомендував Арон.
Аронова матір була вищою за сина, сухорлява, навіть трохи кістлява жінка, з великими долонями і сивим волоссям, зав'язаним на потилиці в тугий вузол. У плетеному светрі й довгій вовняній спідниці, вона наче з'явилася з іншого століття — схожа на тих виснажених жінок на давніх світлинах з застиглими, німотними обличчями. Жінка була неговіркою, але зготувала каву, напекла печива. Я відставив набік філіжанку з кавою, доки пані Сьорвік, схиливши голову, промовляла застільну молитву.
Я трохи порозпитував про господарку, про те, чи не самотньо їм жити тут лише удвох. Пані Сьорвік відповідала здебільшого односкладово, уникаючи мого погляду, зате Аронові рот не замикався, він щось збуджено, часто незв'язно лепетів, сьорбаючи поміж тим каву й жадібно напихаючись тістечками. Зрештою, на тарелі зосталося одне. Арон простягнув по нього руку, як раптом материн голос ляснув у повітрі, мов батогом.
— Ароне! Бог все бачить! — Арон аж пригнувся, злякано блимнув очима спідлоба й заслонився рукою, наче захищаючись від Божої кари. — У нас гості, Ароне. Не гоже забирати останнє з тарілки…
— Усе гаразд, — втрутився я. — Мені вже достатньо. Було дуже смачно.
Жінка ковзнула по мені поглядом, ніби я ляпнув щось недоречне й безглузде.
— Ми маємо свої правила, — пробурмотіла вона.
Підвелася з-за столу, сказала, що їй треба попоратися у хліві, а нам, мовляв, є про що поговорити.
— Ваша правда, — погодився я. — Нам є про що поговорити. Але я хотів би потім і вас поросити на два слова, якщо ви не проти.
— Та добре, — кивнула пані Сьорвік без ентузіазму, ніби змирившись з неминучістю такої розмови.
— Що ви знайшли? — запитав Арон, збуджений від цікавості й сповнений надії, наче маленький хлопчик у різдвяний вечір, та я лише похитав головою.
— Усе трохи не так, як ти собі уявляєш, Ароне. Я не нарив жодних фантастичних чи сенсаційних фактів. А тут я для того, щоб з'ясувати деякі моменти…
— А-а, — не приховував розчарування Арон. — Окей…
— Але мусиш бути зі мною щирий, домовились? Навіть, якщо запитання видадуться тобі неприємними чи надто болісними, відповідати мусиш чесно.
— Окей, — повторив він знову й кивнув з серйозним виглядом.
— От і добре. Я хочу, щоб ти мені розповів про Анну та Сірі. Якими вони були, як ти до них ставився? Які між вами були стосунки? Може, з якимсь сексуальним відтінком, — Арон збентежено глянув на мене. — Скажімо, цілував їх, торкався чи може, змушував їх торкатися тебе? Ось такі речі мене цікавлять, — додав я.
Арон почервонів, озирнувся через плече.
— Я… Ви обіцяєте нічого не розповідати мамі?
— Звичайно. Усе залишиться між нами.
— Сірі була моєю коханою…
— Справді? Ти нічого про це не сказав поліції.
— Не сказав. То була таємниця. Сірі не хотіла, щоб хтось довідався. Ми… ми цілувалися.
— Ага… А того дня, коли її убили? Ви теж цілувалися?
— Еге ж, — кивнув Арон. — Я зустрівся з нею, ми собі трохи побалакали, поцілувалися. А тоді я пішов… Пішов першим, щоб ніхто не побачив нас разом.
— А щось більше робили удвох? Щось більше за поцілунки?
Арон знову почервонів.
— Ні, хіба трішки, а більшого Сірі не дозволяла. Вона була порядною дівчинкою.
— А про Анну що скажеш? Якою вона була? — при тих словах Арон пригнув голову й почервонів іще більше. — Кажуть, ти до неї чіплявся, Ароне.
— То неправда! — обурено вигукнув він. — Вона була шльондрою! Повією! Знаєте, що вона робила? Вона оголювалася переді мною, задирала спідницю, а під низом нічого не було. Коли я хотів її… вона лиш реготала з мене.
Обличчя в Арона стало, мов буряк. Він запустив розчепірену долоню у волосся, і воно наїжачилося на всі боки.
На якусь мить я завагався.
— Ти точно їх не вбивав, Ароне? Бо, якщо то був ти, тоді ми просто марнуємо наш час, і твій, і мій. До того ж, ти сповна відсидів за обидва вбивства. А ще я анітрохи не певен, чи зможеш ти повернутися на Вестьой, навіть якщо відбудеться перегляд справи. Більшість на острові не мають жодних сумнівів у твоїй винуватості.