— Страхівка! — гукнув він, показуючи, як зачепити один карабін на жилеті, а інший — за міцний кронштейн на кокпіті.
Море вже почало грати. Вітрильником теліпало на бурунах. Коли налітав шквал вітру, його кренило так сильно, що вода перехлюпувала за облавок. Я з усієї моці вчепився однією рукою за леєр позад себе, не в змозі відвести очей від почорнілого моря, що, пінячись, заливало палубу.
Небо над нами потемніло. Вугільно-чорні хмари стрімко наповзали з моря і невдовзі затягнули все небо. Лише над самим північним небокраєм ще було ясно, але й та пасмуга блакиті швидко зникла. Вітер змінив голос, ніби перейшов у вищі регістри, і тепер рівно й моторошно завивав. Франк змагався зі стерном. Щоразу, як вітер міцнішав, він упирався ногами, стискав румпель і відхилявся назад, намагаючись втримати курс.
— Усе гаразд? — гукнув я.
Франк усміхнувся, киваючи, але мене це не заспокоїло. Його усмішка була натягнута, в очах — дивний полиск, ніби від лихоманки. Я всю увагу зосередив на леєрі, лиш би його не відпустити.
Ми виходили у відкрите море. Назустріч безконечною вервицею котилися від самого горизонту могутні хвилі. Я відчув, як вітрильник змінив свою поведінку. Стихло гостре, наче сердите, гупання по обшивці суденця. Це вже було справжнє море, грізний і суворий океан. Ніс яхти невблаганно задирався угору, ніби невидимий коркотяг намагався витягти корок з пляшки; вище та й вище, аж перед очима постало небо. Та не встиг я подумати, що ми ось зараз перевернемося, Франк посунув стерно від себе, вітрильник перевалив через гребінь валу й помчав у наступне провалля між хвилями, у шумовинний вируючий хаос. Я цупко тримався за кокпіт, щоразу переводив подих, коли ми щасливо проминали черговий вал, і міцно стискав зуби, аж хрумтіли щелепи, чекаючи наступного. Згодом я помітив, що хвилі котилися зовсім не так рівномірно й монотонно, як це здавалося; вони клекотали й нуртували без перепочинку, з горами й долами, але й рівними заводями час до часу. Я помічав, як Франк вистежує оті пологі видолинки між хвилями й намагається виминути місця, де море вирувало білим шумовинням, ведучи вітрильника зигзагом, вибираючи шлях найменшого опору.
Поступово я упевнювався, що Франк знає свою справу й контролює ситуацію. Уже й розпружуватися почав, обернувся до Франка гукнути йому щось підбадьорливе, мовляв, усе гаразд. А тоді як грюкнуло!
Наче вистріл, виляск батога просвистів, протинаючи виття вітру. Я уявлення не мав, що б то могло бути, але знав, щось луснуло, щось подалося під натиском оскаженілої стихії, і це не обіцяло нічого втішного. Відразу після ляску почувся громовий тріск, суденце задрижало, ніби розвалювалося на дрібні скалки. Я відчув, як ми втратили потугу й стрімкість руху вперед, тож коли надійшла наступна хвиля, Франк не зумів утримати носа вітрильника проти вітру. Краєм ока я встиг помітити велетенську стіну води над своїм плечем.
— Тримайся! — верескнув Франк.
Я відчайдушно вчепився за поручні, коли човен перевернувся набік. Хвиля накрила нас, здавалося, ніби тонна крижаної морської води звалилася зверху. Коли я знову випростав спину й роззирнувся навколо, ніяк не міг зорієнтуватися у просторі, мені запаморочилося в голові, ніби від удару.
— Генуя-фал полетів! — крикнув Франк мені в вухо, а коли я непорозуміло витріщився на нього, показав рукою на ніс яхти. — Трос, який тримає переднє вітрило. Треба зняти вітрило й закріпити його вздовж фальшборту, доки воно не порвало весь такелаж.
Я глянув уперед: переднє трикутне вітрило, яке раніше нагадувало пружне крило чайки, тепер провисло й звисало ганчіркою з носа. Щоразу, як ми западали у морську безодню, вітрило наповнювалося водою. Корпус болісно здригався, коли вітрильник намагався звільнитися від багатотонної мертвої ваги, що тягнула ніс донизу.
— Тобі доведеться відчепити те шмаття, нам конче треба звільнитися від вітрила, — крикнув Франк, показуючи рукою і пояснюючи, що треба робити. — Пройди на ніс і закріпи вітрило, інакше воно зачепиться за стерно, а тоді йому гаплик.
Я не повірив власним вухам.
— Пройти на ніс? Ти серйозно?
— То, може, сам хочеш взяти стерно?
Я відчепив страховку й порачкував палубою уперед. Останні метри на відкритому просторі носової частини палуби були найгіршими. Я вичікував, вираховував наближення хвиль, а тоді рвучко допався до носа за ті кілька секунд, що ми зависали між двома гребенями. Мої руки намацали металеві поручні, я встиг міцно схопитися, а ніс уже став сторч, поринаючи в наступний вал води. Мною шарпало й теліпало, я заплющив очі, намертво вчепившись у поручні. У наступній западині між хвилями мені пощастило знову припнутися страховою мотузкою. Я відчув себе трохи впевненіше, повернувся спиною до оскаженілого моря і взявся до роботи.