— Ти позбавлений ліцензії адвокат, а це ще гірше. І означає, що ти людина такої низької моралі, що навіть не маєш права займатися найаморальнішою на світі професією, — прорік він.
— Мило, — буркнув я. — Дуже мило. Отже, допомогти мені не хочеш?
— І чому ти завжди мучиш мене отими безнадійними перепитуваннями? Невже не знаєш нікого іншого в нашій управі, який міг би переступити заради тебе закон?
— Ні, не знаю.
— Візьмеш мені ще пива, Мікаелю?
Я замовив ще гальбу. Те, що він досі не підвівся з-за столу і не пішов геть, було добрим знаком, я це знав.
— Тобі ніхто не розповідав, який сильний корпоративний дух панує у поліції? — запитав він, коли я повернувся. — Як ми захищаємо й прикриваємо одне одного у разі потреби? Принаймні десь я таке читав. А ти просиш, щоб я настукав на свого колегу?
— Не настукав, Карле Петтере, — заперечив я.
Так його звали насправді. Прізвисько Сонцесяйний причепилося до нього через його пишну шевелюру, корону рудих кучерів на голові. А ще — не раз я собі так думав — через його пиху, гідну самодержця.
— Усе, що прошу, трохи понишпорити навколо його особи. Якою славою користується, чи мав якісь проблеми, ти, зрештою, сам знаєш, що я маю на увазі. До того ж, ніякий він не колега, а маленький клерк в конторі ленсмана.
Карл Петтер глузливо рохнув.
— Мило, мило, Мікаелю… То як звати ту каналію? Франк Ланде, так?
Я кивнув, і він старанно записав ім'я до свого маленького нотатника, який майже губився у величезних долонях.
— Як просувається твоя справа? — запитав він, коли ми стояли прощаючись на тротуарі.
— Хтозна, — відповів я. — А що доповідає біржа пліток у поліції? Ви там зазвичай добре поінформовані.
— Біржа пліток каже, що ти маєш менше шансів, ніж черниця у чоловічому монастирі. А ще каже, що державний обвинувач так надере тобі зад, що місяць сидіти не зможеш, і засудять тебе на сто років примусових робіт.
— Певно, тішаться, як діти напередодні Різдва, оті людці на вулиці Всіх Святих.
Карл Петтер здвигнув плечима.
— Думки там, щоправда, трохи розділилися. Ти ж, сам знаєш, нажив собі ворогів за ці роки, та й адвокати не такі популярні по замовчанню — є на те підстави. А ще свою роль зіграла плебейська зловтіха: як то приємно дивитися, коли багатих і могутніх скидають з п'єдесталів. Та є серед наших, хто не котить на тебе бочки, Мікаелю. І таких чималенько, мушу сказати. Особисто я не маю сумніву, ти зумієш витягнути свого кролика з капелюха й впевнено пошлеш під три чорти вмитого шмарклями, зарозумілого прокурора з підібганим хвостом.
Годі було стримати усмішку.
— Зроблю для цього все, на що здатний.
Та недовго я веселився. Приємна думка зігрівала, зігрівала і довіра до мене Сонцесяйного, але й пліткарська біржа поліції мала рацію. Державний обвинувач змішає мене з болотом, а я не мав чим стримати удару.
— Чому ви питаєте? — у голосі на іншому кінці телефону звучала величезна підозріливість.
Я терпляче пояснив ще раз від початку, що працюю над імовірним поновленням старої справи, а тому хотів би поговорити з кимось із слідчих, які тоді займалися розслідуванням.
— А звідки ви знаєте, що люди, яких ви назвали, були слідчими у тій справі? — підозри в голосі ніяк не розсіювалися.
— Бо я ось зараз сиджу над матеріалами тієї справи. Згадані імена взяті з документів.
— Ми не надаємо приватних адрес чи номерів телефонів співробітників поліції, — вперто торочив своєї голос.
— Послухайте, я вже казав, що телефоную з адвокатської контори стосовно однієї карної справи. Ви ж мені й надали слідчі матеріали, усе відповідно до кримінального кодексу та інструкцій. Тож я міг би просити допомоги…
— Даруйте, але це неможливо.
— Наскільки я знаю, ті слідчі вже давно не працюють у поліції, більшість з них на пенсії, але ж можна…
— Перепрошую, — вибачився голос, слухавку поклали.
Я вилаявся і взявся за пошуки в інтернеті.
У моєму списку значилося сім прізвищ. То були прізвища, які я вишукав у результаті ретельного вивчення матеріалів справи. Вони регулярно фігурували під час розслідування, а тому можна було припустити, що їхні носії працювали понаднормово під час розслідування убивства Анни та Сірі. Сім пересічних норвезьких прізвищ. Справі налічувалося двадцять п'ять років, і ніщо в документах не вказувало на вік слідчих. Хтось міг померти. Хтось міг виїхати з міста. Ці люди могли тепер бути будь-де. Першим я спробував розшукати Едварда Карлсена. Пошук дав мені двадцять дев'ять результатів. Лише троє мешкали поблизу, решта — по всій країні. Я важко зітхнув і засів за телефон.